Гостi на метлi

Не нудьгувала i баба Марiя. Ядвiга Олiзарiвна невтомно розпитувала хвору про її дитячi роки i про тих, хто тодi мешкав поруч з нею. Особливо вона цiкавилася Петром Кравчуком — сусiдою, котрий жив трохи вище по вулицi. I хоча баба Марiя вже й забула, який вiн на вигляд, проте й до цього часу пам'ятала його добрi руки i веселi жарти. А ще вона в дитинствi чула вiд когось, нiби Петро Кравчук був єдиною людиною, хто дуже побивався за тiткою Катрею.

Почувши про це, Ядвiга Олiзарiвна зненацька зблiдла.

— Що з вами? — занепокоїлась баба Марiя. — Вам погано?

— Нiчого… Менi вже краще, — прошепотiла Ядвiга Олiзарiвна. — Розповiдай далi, прошу тебе!

Нудьгував хiба що один Аристарх. Удень вiн нi на крок не вiдходив вiд хлопцiв, пiдносив їм дошки, розчин i поїдав усе, що вони приносили з собою. А увечерi кiт видирався на дах i тоскним поглядом вдивлявся в такi близькi i водночас такi недосяжнi для нього Горобцi. Часом йому ввижалося, що там, на даху баби Марiїної хати, сидить Мурка i теж дивиться в його бiк.

Проте Ядвiга Олiзарiвна наказала йому стерегти будинок, а ослухатися її Аристарх i в думках не мав. Тому вiн, обiпершись спиною об новий димар, годинами сидiв на даху i смутним голосом наспiвував:

До-ре-мi-фа-мняу-сi,
Що накрали, принесiть…

ЧУДОВИЙ ДЕНЬ

На третiй ранок Ядвiга Олiзарiвна з полегшенням зiтхнула i сказала бабi Марiї:

— Отепер можеш вставати.

Баба Марiя обережно сповзла з лiжка i з побоюванням ступила на хвору ногу. По тому ступила сильнiше, нарештi тупнула i здивовано зауважила:

— Здається, вже не болить. I справдi, хоч до танку йди.

Вона перевела погляд на Ядвiгу Олiзарiвну, i в її очах з'явилися сльози.

— Не знаю, як i дякувати тобi…

— А нiяк, — вiдказала на те баба-яга. — I чого це ти стоїш, мов той знак запитання? Що, цiпок шукаєш? Так вiн же тобi бiльше не потрiбен!

— Як це — не потрiбен? — здивувалася баба Марiя. — Без нього я кроку не ступлю…

— А ти спробуй лише, спробуй, — загадково посмiхаючись, пiд'юджувала її Ядвiга Олiзарiвна. — Ну, смiливiше!

Баба Марiя наперед закусила вуста вiд неминучого, як їй здавалося, болю i почала повiльно випростовуватися. Через якусь мить в її очах промайнули першi ознаки зачудування: болю не було.

— Давай, давай, — пiдбадьорювала її Ядвiга Олiзарiвна. — Ще трiшечки, ще…

Баба Марiя почала випростовуватися швидше. I чим бiльше вона це робила, тим виразнiше на її обличчi вiдбивалися подив, радiсть i навiть переляк.

Нарештi вона випросталася на весь зрiст, обмацала поперека i, з побожнiстю дивлячись на Ядвiгу Олiзарiвну, сказала:

— От… рiвно стою. Невже це менi не сниться? Я — стою… Яке щастя!

Через хвилину баба Марiя прийшла до тями. Проте, мабуть, не зовсiм, бо замiсть того, аби смiятися, чомусь заплакала. Не iнакше як з радощiв.

Не менше вiд хворої був вражений i досвiдчений лiкар Михайло Олексiйович. Вiн тiльки-но повернувся з обласного центру i одразу ж поспiшив до баби Марiї.

Хоча спочатку Михайло Олексiйович не дуже дивувався. Вiн натискував на хвору ногу то в одному, то в iншому мiсцi i неуважно вислуховував захоплену розповiдь баби Марiї про те, яка Ядвiга Олiзарiвна чарiвниця.

— Так-так, звичайно, — притакував вiн. — Нi, тут начебто все гаразд… Так-так, звiсно, народна медицина ще не вичерпала своїх можливостей…

Та коли пiсля огляду баба Марiя моторно обiгнала Михайла Олексiйовича, щоб вiдчинити перед ним дверi, — досвiдчений лiкар витис iз себе щось схоже на кудкудакання i втупився в неї приголомшеним поглядом.

— Це… це що таке? — нарештi запитав вiн i, немов дуло пiстолета, наставив перед собою вказiвний палець.

— Де? — запитала баба Марiя i злякано повела очима в напрямку лiкаревого пальця.

Палець вказував на її поперек.

— То все вона… Ядвiга Олiзарiвна… Це її чарiвнi руки!.. — схвильовано пояснила баба Марiя.

— Неймовiрно… — прошепотiв лiкар. — З глузду зiйти можна вiд такого. Сказали б менi, що цю хворобу можна вилiкувати — зроду не повiрив би!

Зненацька лiкар кинувся до Ядвiги Олiзарiвни i взявся шанобливо обцiловувати її темнi, кiстлявi руки.

— Та ви ж медичний генiй! — захоплено примовляв вiн при цьому. — Ви ж академiк, вам же цiни немає! Звiдкiля ви взялися у наших Горобцях, чародiйко така? Та про вас же увесь свiт повинен знати! Нi, неймовiрно!

Вiд таких палких похвал Ядвiга Олiзарiвна почервонiла, мов молода пiвонiя. Чи школярка, яка вперше в життi отримала таємниче послання. Вона спробувала було вирвати свою руку, однак це їй не вдалося. П'ятидесятирiчнiй Михайло Олексiйович все ще залишався дужим чоловiком.

— Ну що ти, лiкарю, — нiяковiючи, вмовляла його Ядвiга Олiзарiвна. — Хiба ж можна отак… отаке…

— Можна! — завзято вигукнув Михайло Олексiйович. — I не лише можна, а й потрiбно! Я двадцять рокiв лiкую Марiю Сидорiвну. Двадцять рокiв — i без наслiдкiв. А я, завважте, не з останнiх лiкарiв, — Михайло Олексiйович з гiднiстю випнув груди. — До мене навiть професори приїздять за порадою. Але такого… такого… Марiє Сидорiвно, станьмо перед нею на колiна! Так-так, на колiна!

Ядвiзi Олiзарiвнi врештi вдалося звiльнити свою руку.