Грає синє море

Але яке може бути чудо на півдорозі від Трапезонта до Синопа? Морська буря? Ну, Юхта має голову на плечах і розуміє, що це — примарна надія. Шторму може не бути й тиждень. А коли й шторм, то що? Думає доплисти до берега? Не допливе!

На що він може сподіватися? На те, що козаків на півдорозі до Синопа перестріне турецький флот, і тоді його виручать свої? Напевно, тільки на це в нього надія. Але звідки турки можуть знати, що козаки йдуть на Синоп, а не, скажімо, на Кафу?.. Він міг про це передати туркам, виславши надійних людей. Кого? Марійку, на яку він натякав? Марійка швидше помре, ніж поїде до турків з місією від Юхти! Пана Адамка? Якби пан Адамек почув таку пропозицію, він би прибив Юхту на місці. Отже, він має на увазі ще когось із тих, кого знає Скрипник. Дрібноту…

Може, Юхту треба ще раз розпитати? Але тоді він здогадається, що Скрипник знає мало. Головне він сказав. Про Гаспареоне сказав, про Коломайка — теж, розповів, як він убив Якима та інших вартових, признався про порох… Ні, розпитувати далі він не буде — Юхта затягує час.

— Що ж, — підсумовуючи бесіду, сказав Петро. — Ти знаєш наш козацький звичай. За вбивство козака — смерть убивці. Така ж сама! Або — живцем у землю! Земля звідси далеко, так що ти помреш у морі.

— Коли? — запитав Юхта.

— За півгодини. Мулли ми з собою не возимо, а попа до тебе кликати не будемо, немає тобі потреби сповідатися перед гяурами. Ми прив’яжемо тобі до ніг ядро і пустимо в воду. Все.

— І тебе вже нічого не цікавить?

— Ти ніколи мені всього не скажеш. Є речі, в яких навіть найбільш підла людина не хоче признаватися самій собі. А, крім того, нічого повторювати історію з Шехерезадою, яка тягла свої казочки тисячу й одну ніч…

Петро мав надію, що хоч зараз Юхта скаже про Марійку. Адже не щодня доводиться помирати.

Юхта підвів свої рябі очі на Скрипника і відповів:

— Не скажу я тобі того, на що ти сподіваєшся. Скажу тільки, що мав я надію отримати гроші за вбивство Олександра-Ях’ї. А коли така надія не справдилася, то навіщо мені жити? Інші одержать ті гроші…

— Хто? — мимоволі вирвалося в Петра.

— А казав, що все знаєш! — насмішкувато озвався Юхта.

Козацька армада йшла на Синоп. Попереду — отаманська чайка, за нею інші. Кілька захоплених козаками галер ішли позаду, намагаючись приноровитися до швидкого ходу чайок та лодій.

Море було прозоре, як скло. І коли проходили над мілинами, то видно було на дні камінці й навіть піщинки.

— Ось, якраз під нами! — кивнув Клюсик, показуючи вниз.

У прозорій воді, на глибині двох людських зростів, стояв чоловік. Його розведені руки гойдалися від хвиль, і здавалося, ніби він хоче виплисти на поверхню. Але виплисти він не міг, бо до ніг було прив’язане велике чавунне ядро. Рот його було розкрито, кілька цікавих рибок намагалися туди заплисти, але розлетілися в різні боки, відчувши над собою тінь чайки. Очі Юхти були розплющені, але рябі гадючки в мертвих очах, здавалося, ще були живі.

Розділ тринадцятий, що розповість про дальші героїчні, комічні, а також трагічні пригоди Клюсика, Яремка, Джузеппе та сеньйора Гаспареоне

Недайборщ сказав:

— Коли ми сім літ тому брали Кафу, то Сагайдачний сам їздив на розвідку, аж у порт.

— Ти добре знав Сагайдачного? — запитав Олександр, не спускаючи очей з гір та міста, що розкинулося перед ними як на долоні.

— Його ніхто добре не знав… Навіть дружина. Все — загадка-гадка. Все — таємниця… Мабуть, він і для себе був таємницею. Навіть друзів близьких не мав — суворий і замкнутий якийсь. Але хоробрий.

— Нас не помітять? — стурбовано запитав Джузеппе, піднімаючи голову над бортом чайки і прикладаючи до ока зірну трубу.

— Не помітять, — відповів Недайборщ. — Низько над водою сидить чайка — це раз. А друге — сонце за нами — їм в очі…

— Даремно ти, отамане, не дозволив своїм хлопцям погуляти в Трапезонті, — вів далі Джузеппе. — Дехто з запорожців незадоволений. А донці — тим паче.

— Так вирішили я, Недайборщ і Петрунін, — відповів замість Недайборща, до якого звертався трієстинець, Олександр.

— Незадоволених з каменюкою на шиї в море викидатиму, — додав Недайборщ. — Я тобі не гетьман Бородавка, який, узявши Варну, три дні в ній розбійничав…

— Ти дивись, Карпе, щоб через тебе запорожці не розлюбили нашого Ях’ю! — підкинув Джузеппе.

— Козак — не жінка, мені його любові не треба, — відрізав Олександр, забрав у Джузеппе зірну трубу і знову почав дивитися на місто, що приліпилося над берегом, на кораблі, які підняли вгору цілий ліс щогл. Він дивився і обмірковував деталі майбутньої битви, яку теж треба здійснити блискавично і ефективно.