Грає синє море

— Де Олександр?

— Він залишився на чайці. Тут йому не можна…

Козаки, ковзаючись у калюжах крові, носили порох, підкочували ядра, заряджали гармати, цілилися, і, як тільки лунала команда Недайборща, стріляли з обох бортів одразу. Яремко снував тут же, намагаючись допомогти, але його відганяли.

Він побачив чоловіка в одягу донця, який про щось говорив з Недайборщем. «Сеньйор Гаспареоне!» — здогадався він. Що робити?

У відсвітах пожеж, у зблиску гарматних залпів він раптом побачив, що один з поранених турків заворушився, намацав ножа і поповз до Недайборща.

Яремко схопив свого ножа й кинувся за турком. Він іще не знав, що робитиме, знав лише те, що ворога необхідно знешкодити.

Пролунав новий залп. На цей раз з правого борту. Гойднуло шаранту — та так, що вона мало не перевернулася. Турок упав, з ним разом і Яремко — і вони покотилися між снастями й трупами.

Потім судно вирівнялося, хлопець підвівся на ноги, і здригнувся. За якихось три кроки від нього стояв турок…

Яремкові стало жарко. Турок пригнувся й стрибнув. Яремко ледь устиг підняти ногу. Ворог налетів на ногу. Яремка відкинуло вбік, ніж черконув його по рукаву…

Ударив залп. Шаранту хитнуло в другий бік. Яремко знову покотився по палубі, вслід за ним загуркотіло ядро. Яремко щосили штурхонув його ногою, і воно вдарило супротивника в коліно. Той завив від болю, але якось-таки підвівся і пішов на хлопця.

Пролунав постріл, і одночасно Яремків ворог упав мертвий на палубу. Хлопець озирнувся, зрозумів: то Недайборщ вистрілив з пістоля.

— Треба було гукнути нас! — він смикнув Яремка за вухо.

Пошукав очима Клюсика:

— Тимоше! Гайда на чайку і до Олександра! Розкажеш, що і як. І цього малого прихопи! Нічого йому тут під кулями бігати!

…То була страшна ніч. Палали турецькі судна, налітали одне на одне, розбивались, переверталися. Палаючі люди летіли в море, вибухали барила з порохом… Коли вогонь доходив до крюйт-камер, тоді судна вибухали фейерверком, розкидаючи довкола палаючі балки, залізо, людські тіла…

Десятку турецьких кораблів удалося прорватися з кільця козацьких суден. Та за ними ніхто й не гнався. Досить було роботи й з тими, що лишилася при Синопі.

Клюсикова чайка вже поверталася від Олександра назад, до шаранти, коли дорогу їй загородила турецька галера. Вона вже палала, але її капудан і команда, ошаленівши від безнадії й люті, все ще продовжували бій.

— Хлопці! — закричав Клюсик. — Ану до галери! На абордаж!

З нижніх поверхів галери вибивався вогонь, чорно-червоний дим здіймався вгору. На верхній палубі метушилися турки, намагаючись пострілами з гармат відігнати судна запорожців та донців. Вогонь був лютий і влучний, і вже не одна сотня козаків борсалася у воді, намагаючись ухопитися за колоди, дошки, що плавали на хвилях…

— Ах ти ж, іродова душа! — гукнув Клюсик. — Гориш? Так ми зараз хіба такий смолоскип із тебе зробимо! Швидше гребіть, хлопці! Просто на галеру! Весь наш порох повкидаємо їм у вогонь!

Чайка мчала назустріч галері. Ніхто не помічав Яремка. А він, порушивши наказ Олександра, вскочив-таки знову в чайку і тепер гріб разом з усіма.

— Швидше, хлопці!

І шумить, і гуде,
Дрібен дощик іде!..—

завів Клюсик пісню.

І затанцювали весла. Ось уже близько галера, зовсім близько. Ось уже дим від неї очі їсть.

Ударило ядро в корму. Там, де щойно сидів Тодось, не лишилося нічого. Відбило корму. Холодна вода тече в чайку. Ось уже козаки біля високого, мов урвиста скеля, борту судна.

— Кидай, хлопці, порох туркам! Та швидше!

Барила летять у дим та вогонь. Одне, друге, третє. А козаки тим часом уже видряпуються по веслах галери вгору. Загоготіло вгорі, загриміло, язики полум’я вирвалися назовні. Залементували турки на верхній палубі. Стріляють навмання, але довкола так тісно від суден та людей, що майже кожен постріл влучає в ціль.

Клюсик уже дряпався вгору в язиках полум’я та клубах диму і вигукував:

— Горить! Бач, як бігають! Ото буде фарос[119], га?

Галера й справді стала маяком. Від її полум’я було добре видно й інші турецькі кораблі. Біля них теж кипіла битва.

Козаки, які видряпалися нагору, швидко навели лад на галері. Основна частина її захисників полетіла у воду, і тільки в кількох місцях ще рубалися решта екіпажу з запорожцями…

Яремко, який залишився на чайці з кількома козаками, чекав повернення Клюсика. Але Тиміш затримувався, а чайка все більше й більше заповнювалася водою.

— Та ну його! — сказав один. — Пливімо до шаранти! Треба сказати Недайборщеві, що Олександр зараз прибуде до нього.

— Так і потонути недовго, — озвався другий.

— Де ж Клюсик? Якраз шаранта майже поряд, а ми через нього сидимо тут-о!

Та онде над бортом з’явився й Клюсик. Перехилився через облавок галери, гукнув:

— Ловіть, хлопці! Золото! З каюти капудана-баші!

Упав у чайку важенний мішок із золотом, мало не пробив днища. А слідом за ним хлюпнуло в воду, що заповнила чайку, щось маленьке. Хлопці хапають — і при світлі палаючої галери бачать усміхнене обличчя Клюсика. Він усміхається, а в очах його — здивування: що сталося?