Грає синє море

На Синопському рейді стояло кілька десятків великих суден — торгові та військові галери. Олександрові впали в око дві трищоглові мальтійські галери — судна, на яких самого екіпажу більш як по півтисячі душ. Глянув далі й побачив при самому березі три галеаси. З галеасами буде ще тяжче. На них екіпажу ще більше — по тисячу триста душ… І моряки, певно ж, досвідчені — турецький флот був у цю пору могутній і завдавав християнам поразку за поразкою. Та якби ще християнські державці думали про об’єднання своїх сил у боротьбі проти Османської імперії, а то ж гуртуються в різні союзи один проти одного.

— Нелегко буде, — мовив Недайборщ, показуючи на порт. — Вони ніби весь флот зібрали в Синоп. І які ж кораблі!

— Ото й треба весь цей флот тут накрити, — жорстко відповів Олександр.

— Накрити можна… Як казан з кашею… Та коли казан закипить, як би він кришки не зірвав.

— А для чого в тебе голова — шапку носити?

— Не тільки… — крекнув Недайборщ, покосившись на Олександра. — Але ж подивись: які галеони! Тут і Клюсик розгубиться.

— Не розгубиться! Він придумає, як їх поперекидати, — підкинув фразу Джузеппе. — У нас, у Трієсті, був випадок…

— Потім про Трієст, — обірвав Олександр Джузеппе. — А що з шарантами робитимемо? На них же по двісті гармат!

— Доведеться брати на абордаж, — розвів руками Недайборщ. — А потім з тих гармат вести бій з іншими кораблями противника.

— Штурмові групи для абордажу відібрані?

— Відібрані. Хлопці досвідчені. Тільки жарко їм доведеться…

— Я теж так гадаю, — підтакнув Олександр. І потім додав: —Роботи буде хтозна-скільки. Тяжкої роботи…

— Нічого… Допоможе бог — поталанить. Аби лиш вони не знали, що ми вже тут.

Тихо, як ніч, Підкралися козаки до Синопа. Тихо висадилися на суші донці, підібралися до міських мурів. Вдалося тихо, без бою, захопити одну браму. Кілька груп донців без жодного пострілу пробралися в місто.

Так само тихо увійшли запорозькі чайки та донські лодії в порт. Штурмові групи для абордажу приготувалися до атаки.

Сеньйор Гаспареоне обережно опускав у воду весло, гріб ним у занімілій хвилі й так само обережно витягував. Веслярі, які сиділи разом з ним, мовчали, мов примари. Донські лодії разом з запорозькими чайками нечутно йшли в тіні галер та шарант.

Екіпажеві човна, в якому плив Гаспареоне, було наказано підкрастися до шаранти, що стояла майже в центрі. Цю шаранту з двома сотнями гармат та величезним екіпажем треба було взяти силами десятьох козацьких суден. Після цього шаранта мала рушити просто в гущу турецьких кораблів і відкрити гарматний вогонь з обох бортів.

Мов невидимки, прослизнули козацькі чайки та донські лодії повз галеони… Беззвучно пройшли в тіні галер. Весла, пообмотувані ганчір’ям, не рипіли в уключинах, козаки затамували подих…

На шаранті було тихо. Тисячний екіпаж уклався спати. Тільки вартові походжали туди-назад.

У такі довгі та нудні хвилини вартовим хочеться думати про щось веселе, а не про оцю осоружну службу… Кого вони бояться, ті капудани? Венеціанців чи португальців? Іспанців чи алжірських піратів? Ніхто з них сюди й носа не покаже. Ілляхів? Та це ж просто сміх! У них нема на чім плавати. Чи, може, бояться запорожців? Так вони нападають пізніше.

Хтось наче пройшов поряд.

— Це ти, Азізе? — запитав вартовий. Відповіді не почув. Азіз усе-таки нечема.

Пройшовся палубою. Азіза не видно. Та онде він, став біля облавка, звісився головою в море.

Вартовий теж зирнув за борт. Нічого. Нікого. Тільки хвиля хлюпнула. І в цю мить відчув, що хтось на нього дивиться. Глипнув, крутнув головою — нікого… Вихопив ножа. Тихо… Що за мана?

— Азізе! — покликав ще раз. — Що ти там роздивляєшся?

Азіз мовчав. Вартовий підійшов до нього. І, як ужалений, відскочив назад. У Азізовій спині стирчав ніж. Подивився за борт — побачив чайку, що тихо, мов примара, випливала з-за галери. Це було останнє, що він побачив… Удар в спину кинув його об борт.

Враз щось задзюркотіло. Наче струмок. Яремко тихо поліз на звук. При місяці побачив: щось ллється тонким струмінцем. Чорне, густе, блискуче при сяйві місяця. Вмочив руку, підніс до очей.

І відчув, що волосся на голові піднімається дибом. Кров?!

На сусідній шаранті вартовий щось вигукнув. Яремко принишк. Бачив, як козаки лізли вже й на те судно. Вартовий їх не бачив, але, мабуть, почув, що щось негаразд.

Вартовий гукнув іще раз. І тут Яремко побачив, як темна тінь, мов велика кішка, стрибнула на турка. Тишу розірвав пронизливий крик… На шаранті щось блиснуло, почувся крик з другого боку, а за кілька секунд усе судно мовби вибухнуло від гелготу…

Нараз у бухті залунали постріли. Запалали галеони. Козаки вирішили їх не перекидати. Вони їх підпалили, щоб було видніше і щоб у порту піднялася паніка…

Шаранта, захоплена запорожцями та донцями, знялася з якоря і, розпустивши вітрила, повільно пішла в саму гущу турецьких кораблів. Важкі чавунні та мармурові ядра засвистіли над хвилями, трощачи все, що попадалося їм на шляху…

— Де отаман? — закричав бородатий чоловік з зав’язаним оком з донських козаків. — Він з нами?

Недайборщ озирнувся на донця і відповів:

— Я осьде! А що?