Грає синє море

— Османли! Я — султан Ях’я, син султана Амурата Третього і гречанки Єлени; прибув на турецьку землю не для того, щоб вас убивати. Військо, яким командую я, воює з армією і флотом султана Мустафи, який незаконно сидить на троні Османської імперії. Османли! Якщо ваша батьківщина і моя батьківщина теж не припинить розбою щодо інших народів і земель, то вона загине! Вона рано чи пізно втратить усі свої завоювання, якщо слухатиметься зажерливих султанів. Ваші сини проливають кров, гинуть на чужих полях. А ваші поля не родять хліба, бо нікому їх орати. Ваші храми занедбуються, бо нікому туди ходити. Ви живете з награбованого, і тому вас не люблять усі народи. Я міг би стати вашим султаном, але для цього вам треба було б забути про розбій, про війни, для цього треба було б розпустити вашу армію, щоб ваші сини орали землю, а не проливали чужу і свою кров! Хотіли б ви мати такого султана?

— Хотіли б ви мати такого султана, як Ях’я? — прокричали по-турецьки товмачі.

Юрба мовчала.

Вийшов наперед з турецької юрби старий дід. Він був сліпий, його вів хлопчик-каліка.

— Ях’я! Сину Амурата Третього! — сказав він. — Я не називаю тебе султаном, я не бачу твого блиску, я не бачу твоїх справ, я тільки чую твої слова. Ях’я, сину Амурата! Я багато прожив на світі, і мені не страшно вмерти за віру й за правду. Так що слухай. Я був серед тих, хто йшов за правду разом з Каландаром-оглу. Мені за це викололи очі. Ми називали Каландара-оглу своїм султаном. Але він не став султаном для всіх османли. Він хотів правди і щастя для всіх, але не захотіли його османли. Ти теж хочеш бути справедливим і для османли, і для гяурів. Не захочуть османли такого султана, не розуміють вони твоєї правди… Можеш мене вбити.

— Я не вб’ю тебе, — відповів Олександр. — Іди, старий, додому, ти однак нічого вже не зрозумієш. Ти сліпий не тільки очима, а й духом. Але, може, твій юний поводир зрозуміє колись те, що я кажу тобі і всім османли.

— Ях’я, сину Амурата! Мій поводир добре бачить, але він глухонімий, він не чув жодного твого слова.

Він повернувся до своїх одноплемінців і вигукнув:

— Хто з вас хотів би мати султаном Ях’ю, сина Амурата?

Всі мовчали.

— Хай ці люди йдуть по домівках! — по-турецьки промовив Олександр. — Вони тут усі глухонімі!

Розділ дванадцятий, у якому всі справи розв’язуються швидко й коротко

— То як твоє справжнє ім’я, Юхто? — повертаючись до того, з чого почав допит, запитав Петро.

Юхта криво посміхнувся:

— Це ти, Авдиторе, як станеш у Стамбулі начальником таємної дефтерхани, тоді й довідаєшся.

— Твоє щастя, що ми не маємо часу довго панькатися з тобою, а то б ти мені все розповів.

— Можливо, що й розповів би. Я не апостол Варфоломій — почали б здирати шкуру, то щось би й розповів. Але однак не все.

— Щось ти дуже багато говориш, Юхто!

— Часу мало, тому й говорю, Авдиторе.

— А звідки ти знаєш, що я Авдитор?

— Я вже сказав — від Гаспареоне.

— Брешеш!

— Брешу, — ліниво погодився Юхта і подивився зміючкуватими очима в сині очі Скрипника.

За бортом чайки плюскотіла вода, за наметом сяяло сонце, ішла весна над Караденгізом[118].

— Я спитаю в Гаспареоне, — пообіцяв Петро.

— Ти його спочатку впіймай!

— Упіймаю! Мої люди і я добре знаємо його!

— Він вас усіх — теж! Так що не дуже поспішатиме попадатися на очі…

— Попадеться! — переконано сказав Петро. — Ти ж попався.

— Ну, я попався тому, що мусив виконувати завдання, з яким ніяк не міг справитися Гаспареоне.

— Він же — Кемаль Сус…

— Не знаю, не знаю…

— Сократ казав, що про цікаві речі приємно довідуватися й за півгодини до смерті.

— То його особиста справа. Я не Сократ!

— І все-таки цікаво…

— А я не дуже цікавлюся тим, що мене не обходить…

— Як і великий візир, який з тобою нещодавно мав бесіду, а як тебе по-турецькому звуть, навіть не поцікавився.

— А ти й це знаєш?

— Трохи знаю… Нічого було робити, то взяв і обчислив, як математики обчислюють різні цікаві речі.

— А ти пообчислюй іще, може, вичислиш і про свою Марійку!

— Уже вичислив, — відповів Петро, хоч про Марійку він почув від Юхти вперше. Отже, він знає про Марійку, може, навіть знає й про пана Адамка… — І про Адамка вичислив.

— А більше нічого? Ні про кого?

— А я не люблю мати справу з різною дрібнотою.

— Вони таки дрібнота… Але справу зроблено, і головне: твої руки до них не дотягнуться!

— Я їх знайду й на дні морському, — напружено думаючи про тих, кого Юхта назвав дрібнотою, відповів Скрипник.

— Ти так ними й не цікавишся? — примружив очі Юхта.

— Аніяк, — усе ще наугад вів Скрипник. — Ти ж про їхню долю й без мене потурбувався. Зустріли б тебе, подякували б. А то не доведеться…

Хоч як Петро хотів довідатися, що саме мав би сказати Юхта про Марійку та про пана Адамка і якихось невідомих йому людей, але він уже сказав викритому шпигунові, що знає про нього все. Юхта недаремно підкидає Скрипникові теми для роздумів, намагається затягти час. Напевне, сподівається на чудо.