Грає синє море

Усе на ній було рожеве: і мережаний візерунками корпус, і щогли, і обвислі без вітру вітрила, і тонкі, мов золоті соломинки, весельця, які легко пінили іскристу воду… О, ці весельця — вони так злагоджено, мов керовані невидимою силою, опускалися у воду й підійматися з неї, на мить виблискуючи червоно-сліпуче, — що панові Адамкові аж кортіло щось проспівати в такт цим легеньким, просто-таки ефірним рухам…

Йому захотілося якимось дивом опинитися на галері, захоплено відчути під ногами її хитливу палубу і плисти-плисти по цьому живо-рожевому морю до незнаних світів…

Єзус Марія, чи думав пан Адамек, що його мрія незабаром здійсниться? Здійсниться, але в який спосіб! Якби знав, що буде саме так, то затулив би собі очі руками, щоб не дивитися на море й на галеру на нім!

Страшний біль пронизав усе тіло, думки розлетілися, мов наполохані галки. Забрязкало залізо…

І пан Адамек повернувся до гіркої, безнадійної реальності…

Як жорстоко насміялася з нього доля! Він опинився на тій самій галері, яку над зарожевілим морем бачив у той день, коли їхав з мерзотником Станіславом Сулятицьким.

Тоді, в ту ніч, як пан Сулятицький утік від нього із бейлер-беєвими грішми, пан Адамек довго блукав по Карадагу й гукав Амета Киримли. У нього боліло коліно, він немилосердно кульгав, уже не раз йому здавалося, що ось іще один крок — і він полетить у прірву, де й кісток своїх не збере…

«Але ні, — виринала думка. — Я мушу дістатися до Амета. Бо інакше панові Влодзімєжеві та пану Євгеніушу буде дуже кепсько. Якщо довідається Амет Киримли про смерть свого товариша-товмача й помічника, він од люті зробить що хоч…»

І пан Адамек дряпався по скелях, кричав, гукав, плакав. Він у всьому звинувачував себе — так, так, це він винен у всьому. Треба було ще отам, у Курячому Горлі, додуматися, з якою метою прибув до нього пан Сулятицький та його двоє супутників. А потім? Слід було при бейлер-беєві заткнути пельку панові Сулятицькому, коли він розпатякував про козацькі таємниці та про провідника від Амета Киримли. Невже він, пан Адамек, такий дурний, не міг здогадатися, що зараз бовкне отой тхоряка, отой фаризеуш?!

Він ішов над прірвою, ногою ледве намацуючи вузьку стежинку, як попереду почувся чийсь голос. Хтось озвався по-татарськи.

Пан Адамек нічого не зрозумів, але радісно загукав:

— Я до Амета Киримли! До Амета Киримли!

До нього підбігло кілька чоловік. У передранковій сірій імлі пан Адамек пізнав, що це Аметові товариші.

Його повели до Амета. Коли пан Адамек заходив по печери, то при вході побачив дві гладенько обстругані палі. Він спершу не збагнув, для чого вони, а потім додумався — і мурашки поповзли у нього по спині.

У печері, як і раніше, палало вогнище. Горіли смолоскипи. Розбійники сиділи й стояли по кутках.

Амет блиснув очима на пана Адамка і щось запитав.

Пан Адамек розібрав тільки два слова: «Асан Касапчі».

Напружуючи пам’ять, шукаючи слова, які були б хоч трохи зрозумілі Аметові, пан Адамек заговорив:

— Бейлер-бей… Акинджі… Асану Касапчі, — тут пан Адамек рубонув себе по шиї ребром долоні, — секім-башка.

Амет та його товариші зрозуміли. Це відчув пан Адамек з того тривожного й гнівного «в-в-вах-х-х», яке пролунало в печері.

А потім — тиша. І всі повернулися в бік пана Адамка.

Амет несподівано захриплим голосом запитав про пана Сулятицького. Власне, самого запитання пан Адамек не второпав, але почув знайоме прізвище.

— Пан Сулятицький, — гаряче мовив пан Адамек, — падлюка.

Поляк підвів перед своє обличчя дві руки. На одну руку показав: «пан Сулятицький», на другу— «бейлер-бей». Після цього права рука — «пан Сулятицький» — наблизилася до лівої — «бейлер-бея», і пан Адамек, імітуючи нашіптування на вухо, промовив:

— Асан Касапчі — там, — і повів хвилясто правою рукою в повітрі, показуючи, що Асан Касапчі був за горбом. Потім обома руками показав, як акинджі (пан Адамек кілька разів повторив це слово) побігли за той горб, показав звівши докупи руки з розчепіреними пальцями, як вони вхопили Асана Касапчі, після цього рубонув ребром долоні себе по шиї і, мовби знявши лівою рукою свою голову, коротким рухом настромив її на вказівний палець правої руки…

Пан Адамек за допомогою жестів розповів і про те, що вони передали листа від Амета Киримли кафському бейлер-беєві і що той бейлер-бей дуже розгнівався…

Знову настала тиша.

І тоді розбійницький ватажок підвівся зі свого каменя й попростував до пана Адамка. Обличчя Амета Киримли було перекошене, очі стали люті, аж безтямні. У руці він тримав ножа…

«Це смерть!» — похолов пан Адамек, але, до болю стисши кулаки, примусив своє тіло не тремтіти. Він зашепотів молитву.

Амет схопив пана Адамка за барки, і довготелесий поляк, на дві голови вищий за татарина, з мимовільним подивом і навіть повагою відчув, як багато сили у м’язах розбійницького отамана. Але пан Адамек теж мав силу, тому навіть не схитнувся…

Амет щось вигукнув, смикнув пана Адамка вниз, і поляк зрозумів, що від нього вимагається, аби він став на коліна.

Пан Адамек заперечливо крутнув головою. Він волів прийняти смерть стоячи.