Грає синє море

З кутка почувся дружний плач… Це ридали пан Влодзімєж і пан Євгеніуш. І панові Адамкові враз пригадалися побачені ним при вході до печери дві обстругані палі. Ось для кого вони.

Пан Адамек крикнув до тих, що ридали:

— Гей ви, поляки! Хоч умремо по-шляхетськи!

Та шляхтичі, мовби нічого не чувши, продовжували скиглити.

Пан Адамек схопив себе за сорочку, розпанахав її, показуючи голі груди, порослі рудим волоссям, і проревів:

— Ріж, розбійнику! А на коліна не стану!

Амет стрівся з поглядом пана Адамка, зупинився, знов уважно поглянув на поляка і поволі заховав за пояс свій ніж.

І тоді загелготіли, заговорили татари. Вони щось паліко доводили Аметові, а він тільки слухав, нічого не відповідаючи. Пан Адамек втямив — розбійницький табір розколовся на дві частини: одні вимагали негайної смерті для поляків, а інші, певно, просили про помилування, принаймні для пана Адамка.

Розбійники гучно галасували, і за цим галасом уже не чути було ридань пана Влодзімєжа та пана Євгеніуша.

Розбійницький ватажок підніс праву руку. Гомін поволі стих, і тоді пан Адамек знову почув схлипування своїх земляків.

Амет промовив у тиші кілька слів. Більшість татар схвально закивали головами. Потім Киримли повернувся до пана Адамка й махнув рукою: йди, мовляв, звідси на всі чотири сторони. Показав на пана Влодзімєжа й пана Євгеніуша, підніс вказівний палець і настромився на цей палець місцем між двома розставленими пальцями лівої руки.

— На палю? — жахнувся Адамек і закричав: — Амете! Амете!

І рубонув себе ребром долоні по шиї. Далі показав на Беднарського й Рубанчика — і теж двічі рубонув себе по шиї. Амет Киримли мусить зрозуміти, що для пана Адамка ліпше вмерти, ніж зрадити своїх товаришів, хоч би які вони були… А крім того, смерть від сокири і почесніша, і легша, ніж смерть на палі…

Амет заперечно крутнув головою. І тоді, не знаючи, чим і як переконати татарина, пан Адамек, перестрибнувши через вогонь, кинувся до ніг розбійницького ватажка.

— Благаю вас, честю своєю благаю, гідністю благаю: дайте нам трьом загинути так, як належить шляхтичам! — просив він, забувши, що татарин не розуміє його мови.

Панові Адамку було страшенно соромно за те, що він робить, йому пекло в серці, що, обнімаючи чоботи розбійницького отамана, він ганьбить ім’я польського дворянина, але його земляки були в небезпеці — і він мусив врятувати їх од мученицької смерті…

Амет штовхнув пана Адамка носком чобота в зуби, і поляк відчув, як йому в роті одразу засолоніло.

Він стрибнув на Амета. Проте одразу на нього накинулося з десяток татар і повалило на землю.

«Нарешті, смерть!» — з полегкістю подумав пан Адамек.

Та почувся крик Амета, і непокірного поляка відпустили…

Амет заговорив знову. Говорив він довго й гаряче. Потім витяг і показав пану Адамку папірець. То був відрізаний ним клапоть листа до кафського бейлер-бея… Пан Адамек почув кілька слів: «галера», «каторга» — і все зрозумів: Амет міг би всіх їх стратити як мимовільних винуватців загибелі Асана Касапчі, але, здаючись на уклінне прохання пана Адамка Квятковського, який не побоявся прийти сюди, знаючи про небезпеку для себе й земляків, вирішив подарувати полякам життя. Та вони мусять спокутувати свої гріхи працею на галерах…

Того ж таки дня їх було доправлено до Кафи й таємно передано перепродувачеві живого товару, татаринові Зії. Зія був високий, кощавий кримчак, з-під його горбатого носа їжачилися колючі вуса, а очі дивилися в різні боки. Татари про щось говорили між собою, сміялися, хитали головами, потім Зія видобув з кишені кілька монет і віддав розбійникам.

Пан Влодзімєж та пан Євгеніуш байдуже сиділи на землі. Вони вже були мовби на тому світі. Тільки пан Адамек усе ще тримався на ногах, хоч у нього й боліли коліна — і не лише від того, що забився, падаючи з коня, а більше від того, що він, польський дворянин, мусив стояти на колінах перед розбійницьким отаманом і благати про життя… Власне, коли б ішлося про його, Адамкове, життя, то він би ніколи не став на коліна.

А про кого йшлося? Про оцих нікчем, нездатних навіть достойно померти, як велить неписаний кодекс честі польських шляхтичів? Бездарно жили — тільки їли, пили, горлали сороміцьких пісень — і він, пан Адамек, мусив досмертно принижуватися, благаючи, щоб їм, його землякам, продовжили їхнє тваринне життя…

А, власне кажучи, хто такий він, пан Адамек?

Існував, розтринькуючи життя, програючи та пропиваючи свій майонтек, а як усе програв та пропив, гайнув на Україну, шукати «паніс бене марентіс». І — дошукався…