Грає синє море

— А ви все виказали туркам? Здрайці чортові… Я б вас — на палі, на палі!

Ні пан Адамек, ні Вилко не знали про те, що в донесенні Юхти до кафського бейлер-бея дату козацького походу подано неправильно. Розбійницький писар за наказом свого отамана Амета Киримли виправив цифри й слова так, що турки чекатимуть козаків аж через місяць. А вони вже зараз гуляють у Чорному морі!

Сидів на лаві, відпочивав після тяжкої, виснажливої праці підгінний Анвар.

Зиркнув у його бік болгарин Вилко, пронизав чорними характерницькими очима. Аж прокинувся Анвар, аж підскочив, наче йому в сідницю стрілили з пістоля!

І ніхто не знав на галері, що десь там, на півдні, вже відпалав Трапезонт, що горить іще Синоп, що тисячі бранців пливуть уже з козаками на відбитих у турків галерах, отаких, як ця, додому, на волю…

На палубі лунали чиїсь безтурботні крики, світило сонце, і хтось бамкав залізом по залізу…

Йшла весна 1033 року від Гіджри за літочисленням Анвара.

Йшов 1001 рік від тієї ж Гіджри за літочисленням болгарина Вилка й поляка Адамка…

Розділ другий, у якому йдеться про дівчинку Бібігуль та її батька Абдаллу…

Уже ніч зовсім зблідла і стала сірою, мов старе вітрило, коли Яремко нарешті прив’язався-таки до щогли. А прив’язавшись, відчув, що сили його вже покидають. Він зомлів.

Опам’ятався вже аж надвечір. Не відчув ні рук, ні ніг, хотів крикнути, але не було сили подати голос. Навколо темрява й безнадія. Яремко не бачив ні берега, ні морського обрію, його хитали хвилі, і він відчував, що ось-ось знову знепритомніє і тоді вже більше не прокинеться ніколи…

Він знову заплющив очі і почув, як щось неподалік захлюпотіло. Тоді Яремко, зібравши останні сили, закричав. Уже втрачаючи свідомість, подумав, що то був не крик, а хрип, майже шепіт. І зрозумів, що цього шепоту ніхто не почує… Відчув, що чиїсь руки мацають його плечі, голову, витягають з води. Все тіло раптом обважніло, наче на нього насипали гору піску. Далі Яремко відчув себе в човні на чомусь слизькому й м’якому…

Яремкові марилося, ніби він у Лозовицькому лісі сидить з хлопцями на дереві, а внизу те дерево рубають графські слуги, і от тріщить-тріщить, падає високий дуб, і він, Яремко, падає, падає, падає…

Він не міг і пальцем ворухнути, хотів розплющити очі, та повіки були такі важенні, що його кидало в піт при спробі глянути на світ, а голова йшла обертом, і він провалювався у безвість…

Іноді долинали якісь голоси. Ніби говорили чоловік і дівчина. Говорили так само ласкаво чи стурбовано, як ото батько розмовляв з Марійкою, але Яремко чув тільки голоси, а слова до нього не доходили. Він навіть відчував дихання цієї дівчини і дотик її пальців, і тоді він кликав: «Марійко!» Дівчина Марійчиним голосом говорила якісь слова, а він ніяк не міг їх зрозуміти, а потім він відчував, як ніжна долонька підводить йому голову.

Та настав ранок, коли Яремкові вже не захотілося спати. Він прокинувся і розплющив очі. Лежав, дивився вгору і вбік, бачив над собою грубообтесані дошки, траву, що виглядала у шпарини, якесь ганчір’я…

«Де ж це я?» — він пильно розглядав дошки над собою, наче там мало бути щось таке, від чого йому все стане ясно і зрозуміло.

І раптом обіч пролунав сміх, той самий дівчачий голосок, що снився йому, марився, чувся. Але то був не Марійчин сміх, зараз він це зрозумів. Марійка тепер так не сміється.

Він повернув голову і, дивуючись своєму кволому та хрипкому голосу, запитав:

— Хто тут є?

Щось швидко задріботіло, і над Яремком схилилося чорноброве дівчаче обличчя. Звісилося кілька тоненьких кісок.

— Мерхаба! — сказала дівчинка. Таке гарне дівчатко, а чомусь подумало, що Яремко турок чи татарчук? Але ж як гарно це дівча уміє говорити по-турецькому. Слово «мерхаба» сказала так, як справжні турки: «мер’ба».

— Добридень! — відповів Яремко, всміхаючись.

Обличчя дівчинки спохмурніло. Вона, мабуть, не почула Яремкової відповіді і продовжувала щось казати по-турецьки. Але ж Яремко не турок, він знає всього кілька турецьких та татарських слів.

Вона подивилася на нього запитливо й сказала:

— Іллях?

— Та ніякий я не турок і не іллях! — засміявся Яремко. — Де це ти так гарно не по-нашому навчилася?

Дівчинка дивилася на нього, і Яремко побачив, що вона нічого-нічого не розуміє! Вона дивилася на нього, потім запитала знову, і знову не по-українськи:

— Урус?

Яремко, ледь усміхнувшись, відповів:

— Та ну ясно ж, що я урус — козак!

Дівчинка затулила обличчя руками й скрикнула щось незрозуміле.

Він придивився до неї. Щось дивне було в ній. Чи то кіски не такі, як у дівчаток на Україні, чи то вираз очей — несміливий, наче вона в чомусь винна, чи те… стривай, а чому це в неї на шиї немає хрестика?