Грає синє море

Де ж це він? Що з ним? Де це він плавав? Плавав… Плавав у холодному морі, хапався за якусь колоду… Так, так, він хапався за колоду, яка пекла, бо та колода була палаючою щоглою з нефа. Ну, саме ж так: неф вибухнув, і щогла, описуючи світну дугу в чорно-синьому небі, полетіла на нього… А він уже був у воді, бо тікав від сеньйора Гаспареоне. Так, від сеньйора Гаспареоне з великою чорною бородою й перев’язаним оком.

— Де я? — запитав він.

Дівчинка знову затулила обличчя.

Де козаки? Хіба можна брати в похід дівчат? Де ж це він, козаченко Яремко Ціпурина?

Знову почав напружено пригадувати. Бій у морі, палають турецькі кораблі. Сеньйор Гаспареоне стріляє в Олександра. Потім він, Яремко, летить у море. Холодна вода. Солона. Далі — обгоріла щогла. Підвів руку — на ній ще й досі чорні сліди від сажі… Хтось підплив на човні, одв’язав його… Що далі?

Виходить, дівчинка з ним не грається, розмовляючи по-турецьки! Вона — туркеня! І той чоловік, який його витяг з води, турок! І всі оті слова, які він чув, але не міг зрозуміти, — турецькі слова!

Він схопився, але одразу запаморочилося в голові.

Дівчинка запитливо й перелякано дивилася на нього.

— То ти що — справді туркеня? — прошепотів Яремко.

Дівчинка мовчала, і він збагнув, що вона не зрозуміла нічого. Невже вона справді — туркеня? Який жах.

Показав на себе:

— Урус — козак, урус — козак, Яремко!

Потім тицьнув пальцем на дівчинку:

— А ти?

Вона відсунулась од нього і, блиснувши очима, відповіла:

— Бібігуль!

Слава богу, що не туркеня, а якась бібігулька! Що ж. то за люди такі — бібігулі? Вони теж не по-нашому розмовляють? Повернув голову в бік, звідки завжди чув голос чоловіка, і, показавши рукою, запитав:

— А він — теж Бібігуль?

— Мен… Мен… Бібігуль, — ткнула пальцем собі в груди. Потім повела пальцем у той бік, що й Яремко: — Ота… ота… Абдадла!

Ага! Абдалла — то турецьке ім’я. Це Яремко добре знав. Отже, того дядька звуть Абдаллою. А дівчинку Бібігуль? Але хіба ж так дівчат звуть?

— Ти — Бібігуля? — перепитав Яремко.

— Бібігуль!

Рипнули двері. Дівчинку мов вітром здуло від Яремкової постелі. Зайшов чоловік. Горбоносий, із стомленими очима…

Дівчинка про щось швидко-швидко почала з ним говорити. Чоловік слухав її, кивав головою і всміхався. Дівчинка кілька разів повторила слова «урус», «гяур», а чоловік кивав головою і всміхався. Яремко зрозумів, що той чоловік давно знає, кого він урятував. Мацнув себе за груди, але хрестика не знайшов. Мабуть, загубився в морі…

«Де ж це козаки? — подумав з таким болем, що аж сльози бризнули з очей. — Де ж козаки? Треба їх швидше шукати. Може, вони ще в Синопі?»

Він запитав:

— Ота… Абдалла… Козаки в Синопі?

Турок подивився на Яремка й заперечливо похитав головою:

— Йок![121]

— А де ж вони?

Турок знизав плечима, чи то не зрозумів запитання, чи то не знав, де ж тепер оті козаки.

Для чого ж тоді рятував його цей турок? Чи допоможе він?

Напевне, допоможе, коли врятував. У нього така добра усмішка, коли він розмовляв зі своєю… Як її? Бібігуль.

Яремко підвівся з постелі. Тіло було важке і неслухняне. Спробував ступити, та завертілося все перед очима. Якби не сильна, шорстка, мов шмат вапняку, рука, то впав би…

Абдалла вивів його надвір.

— Де Синоп? — запитав Яремко.

Абдалла показав на схід.

— А козаки? Чайки? Уруси?

Турок знизав плечима, показав рукою на північ, промовивши фразу, в якій прозвучали слова: Кефе, Гезльов, Ячаков… І всі ці назви прозвучали так, ніби ота Абдалла про щось запитував;

— А Стамбул? Вони на Стамбул пішли!

— Йок! — заперечливо закрутив головою турок.

— Та ні, на Стамбул, я точно знаю! — вигукнув Яремко, показавши рукою на захід.

Та Абдалла знову заперечливо закрутив головою. І повторив те саме, що казав на початку, з тією ж самою запитальною інтонацією:

— Кефе? Ячаков? Гезльов?

Саме в той час, коли Яремко стояв на березі моря й марно сподівався побачити на обрії вітрило козацької чайки, курним гірським шляхом, що вів на Стамбул, їхав вершник.

Вершник поспішав, хоч знав, що Стамбул жорстоко карає тих, хто приносить лихі вісті. Та однак поспішав, сподіваючись не так на помилування, як на те, що обставини обернуться якимось несподіваним боком, і це дасть можливість сеньйорові Гаспареоне виконати покладене на нього завдання.

Це був джасус Кемаль, прозваний Сусом, один з найдосвідченіших шпигунів таємної дефтерхани Османської імперії. Він здійснив чимало хитромудрих інтриг, завдяки йому прибрано з дороги чимало високопоставлених ворогів Баба-Алі. На жаль, на цей раз виконання плану вбивства Ях’ї відтягувалось.

«А чи справді відтягується? — запитував себе сеньйор Гаспареоне, підганяючи коня. — А чи не зірвався взагалі твій план? Ти не зміг зробити того, що замислив, у такий спосіб, коли треба неодмінно платити своїм життям, і це зрозуміло тобі. Але чи зрозуміють це в таємній дефтерхані? Треба шукати ще якогось шляху для знешкодження Ях’ї. Ти його поки що не знайшов… Ти постарів, Кемалю, ти став базікою і товстуном, як отой італієць при Ях’ї».