Грає синє море

Він люто поганяв коня, якого здобув іще вранці, роззброївши й пограбувавши переляканого сипаха, що втікав із Синопа. Хай дякує долі, що лишився живий.

«Що я скажу великому візиреві, якщо, звісно, він захоче мене бачити? — мучився Кемаль. — Що ні в якому разі не можна посилати флот до Синопа й Трапезонта, а слід тримати його при Стамбулі? Великий візир, напевне, знає це не згірш за мене. Я маю сказати інше — як знищити Ях’ю. Але я цього сам не знаю…»

І враз думки невідомо чому перескочили на Яремка. «Чортове щеня! Весь час не давав мені й дихнути. Якби не цей хлопчак, то Ях’я після другого пострілу був би мертвий… Жаль, що ти втопився, а то б я тебе й під землею знайшов!»

Розділ третій, який має тільки порядковий номер, але не має ніякої назви

Козаки й справді пішли на північ, а не на захід. Захопивши Синоп, знищивши ескадру, що стояла в порту, звільнивши бранців та розправившись з військами Мустафи, які були тут, козацька армада рушила в напрямку до Кафи. Разом з козацьким флотом ішли галери та шаранти. Дванадцять тисяч невільників їхало на батьківщину.

Радісна пісня гриміла над Чорним морем…

На військовій раді Олександр, Недайборщ і Петрунін вирішили: після взяття Кафи невелика частина донців та запорожців проведе ці галери та шаранти майже до Азова, а там, висадившись на пустельному березі, доведе невільників у розташування війська донського. А тим часом запорожці й донці повертають назад, до Кафи, і разом ідуть на Стамбул…

— От тепер, пане Недайборщ, можеш забрати і свою галеру, якщо вона ще не струхлявіла на Карадазі, — промовив Олександр, коли нарешті було вирішено, що робити з невільниками та скільки часу доведеться пробути в Кафі.

— Та заберу вже. Шкода — Клюсика немає…

— Не треба було за золотом ганятися!

— Наче він собі старався! Для братства! Для братських шкіл, для науки, для викупу невільників злото було потрібне. Тобі, султане, воно, мабуть, не пече. Сядеш на троні султанському — ото й усі твої турботи. А не сядеш — ізнову в Європу подасися. А нам жити тут. І нашим нащадкам тут жити. Отак…

Олександр, відчувши в тоні Недайборща ледь стримуване роздратування, спохмурнів. Потім підвів голову й сказав:

— Карпе, якщо тебе послухати, то можна подумати, що не я потрібен козакам, а козаки — мені. Ти що ж оце думаєш — я прийшов на Україну, щоб вас обдурювати?

— Всяк може бути, — затявся Недайборщ. — Козаки мене питають: за що воюємо? За те, щоб посадити ще одного султана?

— А ти що — хотів би, щоб там була Флорентійська республіка?

— Флорентійська — не Флорентійська, але…

— Не доросли ще турки до цього! — рішуче відповів Олександр. — Вони ще не доросли навіть до того, щоб на троні сидів миролюбний чи освічений монарх! Ти пам’ятаєш Трапезонт і того сліпого з глухонімим провідником? Отакий зараз і турецький народ! Йому зараз не потрібен миролюбний і добрий султан!..

— Так чому ж ти ведеш нашу армаду на Стамбул?

— А тому й веду, що треба сокрушити морську силу Османської імперії. Щоб вона довго зализувала свої рани, а ви тим часом зібралися з силами і змогли вирватися з-під Польщі… А може, і з Москвою возз’єднатися!

— Розумно мислиш ти, та що з того? — пробурчав Карпо, запалюючи люльку.

— Ти чув про Еразмуса з Роттердама? Чув про Джордано Бруно?

— А якщо і чув, то що?

— То запитай у Скрипника, він тобі повість. Думав би Еразмус отак: «А що з того?» — нічого б не написав! Не висміяв би свою добу і своїх обскурантів. А він висміяв, і люди тепер знають, як і проти чого треба боротися. Будуть боротися довго, але таки доб’ються свого. Чув я про одного ченця, який сидить у темниці і пише книгу про щасливе майбутнє. І знає, що не доживе, а пише. А ти знаєш таке: не сонце кружляє довкола землі, а земля довкола сонця?

— Та ну? — засумнівався Недайборщ.

— От тобі й «та ну!» А Джордано Бруно взявся це доводити…

— Довів? Хотів би і я послухати!

— Не послухаєш! Спалили Джордано Бруно! Але май на увазі, Недайборщ, що люди колись скажуть: а він таки мав рацію! Отак і я зараз. Я хочу, щоб турки почули мої слова про те, що досить розбійничати. Я зараз їм це не поясню, сліпим та глухонімим. То хай пояснять їм козацькі шаблі й гармати. Якщо ми доведемо Хотинську війну до кінця, то Османська імперія покотиться назад! Через двісті літ мудрі люди скажуть: року тисяча шістсот двадцять третього від народження Христа силами донських та запорозьких козаків було нарешті зупинено просування Османської імперії на захід і північ!

— Тебе тоді вже не буде, Олександре, — відповів Недайборщ.

— І тебе не буде, — відповів Олександр. — Але ж ми живемо не задля одного дня чи року? Еразмуса з Роттердама давно вже нема, років із сто. А ми боремося проти зла! Ти знаєш, мені все оте, що робиться на Україні, зовсім не байдуже, — вів далі, думаючи про своє, Олександр. — Колись давно я думав про козаків лише як про військову силу, потрібну для здійснення моїх честолюбних планів. А зараз думаю зовсім не так…

Помовчали.