Грає синє море

Та за мить мусив отямитися, бо по його плечах загуляла камча підгінчого Анвара.

Щойно пан Адамек став знову згинатися та розгинатися при веслі, як поряд забряжчали кайдани: то пан Євгеніуш упав підгінному під ноги. Анвар лупив хвацько — сорочка на пану Євгеніушеві одразу ж почервоніла від крові. На хвильку стало шкода свого недавнього компаньйона по подорожі в Крим, але за тим подумалося: терпи, ледащо!

За кілька днів та ночей пана Адамка, пана Євгеніуша та пана Влодзімєжа вже було не впізнати — схудлі, почорнілі, зарослі щетиною, без сорочок, із саднами та струпами на плечах і спинах, вони нагадували якісь привиди.

Сусіда ліворуч — болгарин Вилко — такий худющий, як і пан Адамек, такий же мовчазний і замкнутий, — одного разу, під час стоянки біля якогось прибережного кримського села, купив мішок варених баранячих голів — Анвар іноді дозволяв місцевим жителям під час стоянок заглядати й у нижній ярус галери.

Ті голови були з клаптями вовни, Адамек не уявляв, як це їх можна їсти. Вилко простягнув одну голову:

— Їж, пане ляше! Їж, а то вмреш!

Пан Адамек, пересилюючи огиду, одірвав від вареної голови вухо і обережно надкусив. Вухо було напівсире, несолоне, але Адамек розжував і проковтнув його, щоб хоч трохи вгамувати вовчий голод.

І раптом подумав: а мої компаньйони? Побачив голодні очі пана Євгеніуша. А далі — безтямний погляд пана Влодзімєжа.

На якусь мить завагався: давати їм чи не давати, адже так образили вони його лише за те, що він врятував їх від ганебної смерті. Та махнув рукою й віддав голову панові Євгеніушеві.

Поглянув на болгарина. Вилко з апетитом обсмоктував кістки з того, що кілька хвилин тому називалося баранячою головою. Стрілися поглядами. Пан Адамек опустив очі — не посмів просити для себе ще одну голову.

Пан Євгеніуш дощенту обгриз баранячу голову, не залишивши нічого для пана Влодзімєжа.

Тоді пан Адамек насмілився попросити:

— Вилко, і для того мого земляка дай!

— Іншим разом, — одповів Вилко.

«Інший раз» настав аж через півдоби. Тепер пан Євгеніуш не одержав нічого, зате ж пан Влодзімєж розкошував.

— Чого ти панькаєшся з ними? — запитав якось Вилко. У болгарина були колючі чорні очі, і коли він дивився на пана Адамка, той потуплювався, бо не міг знести погляду. Навіть підгінний Анвар менше замахувався камчею на болгарина Вилка…

«А ти часом не знаєшся з нечистою силою?» — хотів запитати у Вилка пан Адамек, але не насмілився.

— Так чого ото ти панькаєшся з ними? — перепитав Вилко.

— Земляки! Поляки!

— Ну й що? Серед моїх земляків є християни й помаки[120]. То що — я всіх їх повинен любити?..

— Не будемо про це говорити, — утомлено відповів пан Адамек. — Земляків, як і родичів та батьківщину, не обирають… Бог дає…

— Московити кажуть: бог то бог, але й сам не будь плох!.. Розсердився я на вас, поляків! Розгромити османів у Хотинській війні і замиритися з ними якраз тоді, коли і ми, болгари, і серби, і чорногорці чекали, що ви підете аж до Стамбула й розгромите цю імперію. Ми так надіялись на це, ми навіть вірили: мине тисяча років мусульманству і кінець йому! А ви… З вашого польського геройства при Хотині пшик вийшов!

— Там було більше геройства козацького. І вони не хочуть пшику, вони збираються довести Хотинську війну до кінця…

Болгарин нічого не відповів, а тільки блиснув темними, як ніч, очима, аж панові Адамкові стало не по собі. Щось той болгарин, певне, замишляв, але що — поки що панові Адамкові не казав…

Якось уночі барабан забив гучніше, підгінчі забігали моторніше, гарапники та камчі засвистіли пронизливіше. З палуби залунали постріли, потім почали бухати гармати. Галера летіла, мов на крилах, а в барабан били усе дрібніше й дрібніше. Уже впав під весло пан Євгеніуш, і підгінний навіть не встиг відшмагати його як слід, бо й на інших лавах попадало кілька невільників. Потім весло поважчало ще більше — то безсило завис на ньому пан Влодзімєж. Пан Адамек, болгарин Вилко, козак та грек з московитом намагалися не вибитися з ритму, але через кілька тактів таки збилися — і тоді по їхніх спинах загуляли гарапник і камча.

Цієї ночі на галері померло одинадцять невільників — не витримали шаленої гонки та нагаїв підгінних.

Десь за кілька днів по тому болгарин Вилко довідався, за ким то гналася галера.

— Донські козаки пройшли повз Крим, — сказав він панові Адамку і вперше за всі дні всміхнувся.

— Це ти точно знаєш? — запитав пан Адамек.

— Точно.

— Ага, так вони, виявляється, вирішили вийти раніше!

— Про що ти? — оглянувшись на Анвара, зашепотів Вилко.

— А про те, що з другого боку повинні надійти й козаки запорозькі! Я добре знаю, що мусять надійти, — прошепотів пан Адамек. І почав розповідати болгаринові про всі свої останні пригоди.

Хлюпотіло море за бортом, сонячні блискітки стрибали по стінах і стелі, боліли руки й ноги, нили кістки й душа…

— Ти знаєш, скільки козаків буде цього року в поході? — не повертаючи обличчя до пана Адамка, запитав Вилко.

— Знаю. Тисяч з п’ятнадцять.

Болгарин Вилко помовчав, мовби зважуючи те, що почув. Потім повернувся до пана Адамка і, дивлячись йому в очі, прошипів: