Грає синє море

— Ні, я таки розповім… Домовилися: як тільки міський годинник проб’є північ, моя прекрасна донья вийде до мене у садок… Тато й мама вже на той час спатимуть, отож вони не заважатимуть нам у нашій стрічі. Прийшов я до їхнього дому, переліз загорожу, завмер у садку — чекаю. А година тягнеться так довго, що боже ж ти мій! Я взагалі вже думав, що місяць, зорі й небеса просто зупинилися і не рухаються… Коли чую: пробило північ. «Ну, — думаю, — найдорожча моя, наймиліша моя, найсолодша моя, вийди до мене!» Чую — тихенько двері рипнули, бачу, як щось у білому-білому виходить у двір. Мамма міа! В одній білій нічній сорочці йде вона до мене, наближається до мого куща. Вискочив я сам не свій і схопив її в свої міцні лицарські обійми. І раптом, — о інферно! о пекло! — чую її переляканий крик: «Рятуйте! Грабують! Розбійники!» І хтось мене по носі як стукне! Він у мене відтоді й досі кривий. Я перелякано й ніжно-ніжно шепочу: «Аньєзо! Це я!» А вона у відповідь: «А я — її мама! Рятуйте!»

Джузеппе замовк. Йован запитав:

— А далі?

— Далі не цікаво. Далі вискочив з хати тато цієї Аньєзи, а я намагався перестрибнути паркан, але одразу не зумів, а ще далі собаки мені обірвали шаровари й литки… А, мало цікавого, — зітхнув Джузеппе.

Козаки, які сиділи поряд, дружно засміялися, аж Недайборщ вийшов з намету і півголосом наказав:

— Тихо! Скоро Ячаков. Уночі далеко чутно.

До Ячакова двадцять чайок прибули десь опівночі. Як тільки в місячному сяйві побачили на обрії цілий ліс щогл, спустили вітрила й пішли далі на веслах — сторожко, нечутно й швидко.

За якусь годину чайки вже позавмирали між галерами. На березі палали вогнища, команди кораблів, знудившись від неробства, пиячили, веселилися, співали, відзначаючи якесь свято.

— Ну, що ж, покажемо їм рамазан-байрам, курбан-байрам, чи що там іще! — прошепотів Недайборщ. — На абордаж!

І козаки спритно почали видиратися на судна. Якщо й скрикнув хтось із вартових, пришпилений ножем до облавка, то на березі його останнього скрику й не почули. Берег аж двигтів від пісень та п’яних вигуків.

Ще за годину половина суден з ячаковської ескадри була в руках запорожців.

І аж тоді Недайборщ скомандував головній галері дати залп з усіх гармат.

І загриміло, і запалало, і заграло сліпуче від спалахів море! Сам Шакір-реїс кинувся був з кількома сотнями воїнів до берега, щоб відбити галери, але його зустріли гарматні залпи. П’ятнадцять тисяч беззбройних турків бігало по берегу, не розуміючи, що сталося.

А гармати все били й били.

І Шакір-реїс, зрозумівши, що його захоплено зненацька, але ще не знаючи, скільки ворогів напало на його ескадру, наказав викинути білі прапори!

Ось тут уже налякався й Недайборщ.

— Їх же, в холери, в п’ятнадцять разів більше! — прошепотів він Олександрові. — Що — перестріляти всіх, доки не отямилися?

— Ні в якому разі, — заперечив Скрипник. — Треба брати всіх. В’язати!

— Та де я стільки мотуззя наберу?

— Де хоч, там і бери! Але до ранку треба всіх їх пов’язати! — наказав Олександр. — А кораблі — спалити!

Під жерлами гармат, в сяєві пожежі мовчки підходила сотня за сотнею до козаків, і ті в’язали бранцям руки. Ячаковська ескадра з її п’ятнадцятитисячним екіпажем припинила своє існування фактично без бою…

А вранці турки побачили, що перед ними всього тисяча козаків. І тоді заскреготів зубами Шакір-реїс, бо збагнув, що гяури взяли його, як кажуть, на звичайнісінький гачок, яким ловлять бичків. Заскреготіли зубами капудани, побачивши, як по-дурному загинули їхні бойові, добре оснащені кораблі. І кинулись тоді вони гризти зубами пута один одному.

— Стати рівно всім! — вигукнув Скрипник, але було вже пізно.

Незважаючи на вогонь козацьких пістолів, турки, обливаючись кров’ю, гризли, розв’язували, рвали на собі пута і з голими руками йшли в атаку на козаків.

За півгодини на березі почалося побоїще. Падали вбиті й поранені, запорожці відступали в море, вистрілявши всі свої набої; залишилися тільки шаблі та ножі, але вже й вони притупилися, вже й сили тієї не стало в руках, що була раніше…

Олександр стояв по пояс у воді в оточенні двох десятків козаків, серед яких були Петро, Недайборщ, Максим, Йован. Тяжко поранений Джузеппе умудрився примоститися на чайці і стріляти з мушкета. Яремко набивав йому зброю, а Бібігуль лежала на дні, заткнувши вуха руками.

У Петра знов розболілося плече, але він продовжував відбиватися. А турки лізли й лізли, вони знали, що їх більше в кільканадцять разів, і тепер палали спрагою помсти…

Захитався поранений Йован, але Петро підхопив його:

— Не падай!

Послухався Йован, з останніх сил стояв, спираючись на Петрове плече.

Несподівано позаду, з моря, пролунав залп.

Турки попіднімали голови й почали відступати. Потім утікати. Ще хвилина чи дві — і знову над юрбами турків замайоріли білі прапори.

Тільки тепер Петро озирнувся.

До берега йшла козацька армада. Високо підняли свої вітрила чайки, за ними визирали щогли галер та шарант.

З моря лунало тисячоголосе: «Пу-гу! Пу-гу!»