Грає синє море

Невелике судно, що пливло у напрямку до Кафи, було взяте «Марією» без єдиного пострілу. Як тільки шаранта з чорним прапором показалася на обрії і лягла на курс турецького судна, капудан збагнув, що його ніщо не врятує, і дав наказ команді приготуватися до тривалого перебування в полоні. Адже навіть тривалий полон ліпший за миттєву смерть! І команда вирішила підкоритися наказу.

Пан Адамек був вражений, коли пересвідчився, що його «Марія» захопила корабель з вантажем, дорожчим за золото. Корабель віз понад сотню дівчат з України для гаремів Криму й Османської імперії.

Пан Адамек дав наказ підняти вантаж на борт «Марії». Дівчат вишикували на палубі, і пан Адамек пройшовся перед цим строкатим строєм. Торгувати цим дорогим товаром він не збирався, хоч гроші йому були потрібні завжди. Але ж і викинути за борт таких красунь не міг теж.

Він пройшовся раз, потім удруге, далі — втретє, але ніяка путня думка в голову не приходила. Ну, навіщо йому оце дівоче царство? Що він з ним робитиме? Йому треба плавати по морю, воювати з турками, але ж як ти повоюєш, коли на кораблі такий вантаж.

Підійшов Вилко:

— Капітане!

І він прошепотів панові Адамкові кілька слів на вухо.

— Це справді думка! — зареготав поляк. І дав команду: — Свистати всіх нагору!

Вся команда шаранти вискочила на палубу.

Пан Адамек пройшовся перед двома строями — дівочим та чоловічим, потім сказав:

— От що, хлопці й дівчата! Даю вам на роздуми дві години. За ці дві години кожен з вас повинен обрати собі супутника життя! Після того, як ви розіб’єтеся по парах, — всміхнувся пан Адамек сам до себе, — ми причалимо до берега, і я вас висаджую. Йдіть собі по домівках, господарюйте і множте славу Польщі! Але якщо якась дівка не обере собі нікого і її ніхто не обере, то ми її вкинемо в море! Все!

За дві години команда «Марії» поменшала на сотню чоловік. Усі дівчата були розібрані. Усі, крім однієї.

Пан Адамек підійшов до неї. Це була молода й красива єврейка, яку хотіли собі обрати в супутниці життя тринадцять недавніх невільників, але вона всім їм відмовила.

— Доведеться тебе викинути в море, — промовив пан Адамек. — Де я тебе бачив, дівчино?

— У корчмі в Лейби, — відповіла вона.

— Ти — Ривка?!

— Ривка.

— І це я твоєму батькові заборгував за три дні?

— Йому…

Пан Адамек безпомічно оглядівся навкруги. Що робити? Скасовувати свій же наказ?

На поміч прийшов Вилко:

— Капітане! Треба її батькові віддати борг! Хай вона й віднесе!

— Ну, Вилко! І де ти такий розумний узявся?

— Мама народила.

Пан Адамек вийняв з кишені гаман із золотом, подав його Ривці.

— А проценти? — запитала дівчина.

— Які ще проценти?

— А ті, що мій батько чекав майже рік.

— Тю! — сторопів пан Адамек. — А скільки?

— Один поцілунок! — відповіла несподівано Ривка.

— Не вийде! — рішуче відповів пан Адамек. — Як ти мене раз поцілуєш, то забудеш і про проценти, і про свою віру, і про свого Гершка, який чекає на тебе десь біля Ялтушкова… А мені це не треба. Я люблю Марійку. Хоч вона і не моя…

Розділ чотирнадцятий, який є останнім розділом оповіді про події 1001 року від початку мусульманської ери

Розпрощавшись з донцями, які пішли на північний схід до Босфору Таврійського та на Азовське море, запорожці взяли курс на Ячаков. Тут стояла ще одна — остання — ескадра Османської імперії на Чорному морі, її теж треба було знищити.

По дорозі додому на козацький флот знову налетів шторм. Він був короткочасний, але добре-таки порозкидав на всі боки і чайки і трофейні кораблі. Тільки два десятки чайок, що йшли разом з отаманською, не збилися з курсу, а впевнено йшли до виходу з лиману.

Джузеппе, який все ще слабував, але вже трохи міг говорити, згадавши слово Олександра при Стамбулі, сказав:

— Я давно передчував, що вийде саме так… Ти, Олександре, готувався стати султаном, а я вже хотів приміряти на свою голову чалму великого візира…

Йован блиснув очима в напівтемряві, що спустилася над морем. Як на нього, Йована, то Олександр зробив саме так, як зробив би кожний порядний чорногорець. На дідька йому всі оті титули та престоли, коли є в світі щось головніше: бити турка, та й усе!

Джузеппе здогадався, про що подумав його друг, і заперечив:

— Е, Джованні, не кажи! Надіятись на чалму великого візира, а у відповідь дістати дулю — це гірко й тяжко! Так тяжко, як ото було мені в молодості в Трієсті, коли я домовився з однією гарнесенькою, як весняне небо, доньєю про зустріч у її садку… Сакраменто! У мене знову болить серце…

— То не розповідай, — порадив Йован.