Грає синє море

— Веди нас на Стамбул! — знову почувся чийсь крик.

— Ні! — твердо відповів Олександр. — Я поведу вас на Ячаків, бо там ще й досі сидить ескадра Шакір-реїса. Ми повинні знищити її! Все! А зараз з вами хоче говорити отаман Карпо Недайборщ!

Обсмалений, обдимлений, з рукою на перев’язі, Карпо виступив уперед, вийняв люльку з рота і гарикнув на весь Босфор:

— Чули, що сказав Олександр Чорногорський?

— Та чули, — залунало з різних боків.

— Так вирішив не тільки він, так вирішила вся наша старшина. Так само вважає і Йов Борецький! Так само вважаєте і ви!

— Не всі! — залунали голоси.

— Потім договорите… А я вам скажу, що ось ми пішли в похід разом з братами з Дону. І ворог тікає від нас! А якби ми були кожен своїм кошем, то скрутно б нам довелося. Так от що: борімося всі гуртом, щоб брати з Дніпра й Дністра, з Дону й Волги об’єдналися в один кулак, і щоб не на один похід, а назавжди, навіки! Я все сказав.

— Слава! Слава! — залунало з близьких чайок, а потім вигуки покотилися далі й далі над хвилями. — Слава! Слава! — лунало над Босфором, і здавалося, що відлуння цього грому долинає аж через море на Україну, в Росію і ще далі…

Розділ дванадцятий, у якому дорога долі приведе одного з героїв нашої розповіді до фортеці-монастиря над Крвавицею

Над фортецею-монастирем, що здіймав свої гострі вежі під небо, знову залунали дзвони. Фортецею над Крвавицею знову оволоділи християни.

Дзвін гудів над горами, що поросли лісами, над річкою Крвавицею, котра несла свої каламутні хвилі, над дорогами, що зміїлися то вгору, то вниз.

Однією з таких доріг їхав невеликий яничарський загін з десяти чоловік.

Коні притомилися від далекої дороги, одяг на яничарах був сірий від пилюки, обличчя засмаглі від сонця та вітрів. Вершники їхали, сторожко озираючись навколо. Суворий чорногорський край не обіцяв ніяких радощів чужинцям. Люди, які зустрічали яничарів, обходили їх десятою дорогою, в селах усі ховалися по хатах. Яничари, бачачи це, ще нижче й похмуріше опускали голови, ще завзятіше поганяли своїх зморених коней, поспішаючи до фортеці над Крвавицею.

Кілька разів їх перепиняли турецькі дозори й попереджали, що дорога до Крвавиці небезпечна, але яничари, похмуро вислухавши всі застережливі слова й показавши ярлики з печаткою самого султана Мустафи, мовчки їхали далі.

Вечірній дзвін лунав з гори. Чорногорці, які знову відбили Крвавицьку фортецю від басурманів, відзначали сумні роковини героїчної загибелі воєводи Душана та його гарнізону.

Побратимка воєводи — воїтельниця Устя-Русинка стояла вся в чорному й шепотіла слова молитви. Всі чорногорці називали її матір’ю Устею, хоч своїх дітей у неї не було…

Яничари, які поспішали на дзвін, не знали про воїтельницю Устю. Одного тільки разу прозвучало її ім’я під час якоїсь зупинки, коли яничари зустріли старого чорногорця і почали розпитувати дорогу до Крвавицької фортеці.

Старий чорногорець із зненавистю подивився на яничарів, на їхнього ода-баші й промовив:

— Їдьте на свою смерть! Устя-воїтельниця заприсяглася рубати голови всім яничарам!

Чорногорець, певне, думав, що зараз злетить і його голова, але ода-баші, похмуро подякувавши, відпустив старого.

Ім’я воїтельниці вилетіло з пам’яті яничарів, тільки ода-баші запам’ятав, і всю дорогу думав: «Невже то вона?..»

Під самою горою назустріч десятьом яничарам вискочило кілька десятків чорногорців.

— Захищайтесь! — закричав ватажок загону повстанців. — Ми яничарів у полон не беремо!

— Ми не будемо з вами битися, — сказав ода-баші і кинув під ноги ватажкові чорногорців свій ятаган. Потім вийняв пістоль і теж кинув під ноги повстанців.

— Якщо ви думаєте, що ми будемо милосердними, то помиляєтеся! — озвався чорногорець. — Злазьте з коней і приготуйтесь до смерті.

Ода-баші зійшов з коня. Вслід за ним спішилися й інші яничари.

— Ми хотіли б спокутувати всі свої провини перед вами, — сказав він. — Ми добре билися б…

— Навіть морями крові не спокутуєте ви своєї провини перед нами, — відрізав чорногорець. — Готуйтесь до смерті.

— Я хотів би, — з зусиллям промовив ода-баші, — хоч перед смертю побачити вашу воїтельницю Устю-Русинку.

— Думаєш, що вона, побачивши твої передсмертні сльози, змилується? — іронічно запитав чорногорець.

— Я нічого не думаю, — заперечив ода-баші. — Я просто хочу її побачити. І хочу, щоб вона мене побачила.

— Вона тебе побачить! Вона наказала, щоб ми їй під ноги кидали голови всіх страчених нами яничарів.

— Гаразд, — зітхнувши, мовив ода-баші. — Я згоден і на це. Тільки нехай тоді моїм воїнам буде віддана зброя. Вони не захочуть умерти просто так. Вони відіб’ються від вас і поїдуть назад, до Дністра. А мою голову принесіть моїй матері…

— У воїтельниці Усті немає дітей, яничаре! — суворо відповів чорногорець. — Ми, чорногорці, називаємо її своєю матір’ю, і цього їй досить!

— У воїтельниці Усті, якщо вона й справді Устя-Русинка, був син Тодорко, якого забрали силою в яничари.