Грає синє море

Муса не любив Надир-бея, в останні дні він зненавидів його лютою ненавистю, і десь в душі таїлася радість, коли він побачив цього державця в калюжі крові з розплющеними мертвими очима. Але Надир-бей, цей кривавий деспот, давав гроші на будівництво Османіє. Хто тепер платитиме за Османіє? О ні, він, Муса, не має таких грошей, щоб оплатити ними вартість будівельних матеріалів, щоб видавати платню робітникам. Він отримує платню як султанський мімар, але за це мусить будувати фортеці. Крім того, ще невідомо, чи й надалі він буде султанським мімаром, адже Мустафа навряд чи втримається вже на троні. Після таких потрясінь, як оце зараз, і не такий султан пішов у небуття — Осман Другий…

Уже надходив вечір. Повівав іще легенький свіжий вітер, що ніс дими від пожарищ на околицях Стамбула. Муса йшов вулицею, якою пробігали групки галасуючих людей. Кілька разів почув погрози на свою адресу, але йшов, не озираючись, щоб не дратувати розшалілих від люті й одчаю стамбульців, яким хотілося вихлюпнути на когось і свій гнів, і свій страх.

Постояв біля того місця, де ще недавно кипіла робота по спорудженню мечеті Османіє. Тут було тихо, глухо, безлюдно. Робітників не було, та видно по всьому, що вони ні вчора, ні сьогодні сюди й не приходили. Заплющив очі, уявив, що буде через рік чи два, якщо Мусі не вдасться знайти нового Надир-бея. І жахнувся: бур’яни, бур’яни… В бур’янах загине, зруйнується його висока й красива архітектурна мрія-поема…

Ні, ні, ні, може, все ще владнається! Ось настане спокій, козаки підуть додому — на північ, повернеться влада в Стамбул, настане порядок. І тоді знову знайдуться гроші на Османіє, на інші великі будови, які прикрасять Стамбул і обезсмертять ім’я мімара Муси. Хоч у турків і не водиться запам’ятовувати імена зодчих, але його, Муси, ім’я не забудеться…

А втім… Хіба суть у тім, чи забудеться його ім’я? Головне в іншому: він може робити свою улюблену справу, робити те, чого не дали б йому робити на Україні, і від цього він щасливий. Хай навіть за це щастя доводиться платити аж надто дорого, хай доводиться чути слово «Іскаріот» і з вуст Спиридона, і з вуст Недайборща, і навіть з вуст рідного брата Яремка… Теж фанатик! Почув, що якийсь там Гаспареоне збирається вбити Ях’ю, і кинувся його рятувати, не думаючи про те, що може дуже легко втратити власну голову. А, власне, хіба він, мімар Муса, не такий же фанатик? Яремко забуває про все на світі, навіть про власну голову, заради козацького товариства та їхньої справи, а він, Муса, забув про власну честь, віру й гідність заради мімарської справи. А Спиридон забув про все: і про життя своє, і про життя коханої жінки заради віри. Всі — фанатики! Всі мають рацію! І всі в чомусь помиляються, помиляються страшно, гірко, так, що всім життям цих помилок не виправиш!

Уже доходячи до власного дому, мімар Муса відчув тривогу. Ця тривога була спершу неусвідомлена, але вона наростала з кожним кроком. І коли він повернув за ріг вулиці, то все зрозумів…

Дім мімара Муси палав. А біля дому стояв натовп і дивився, як здіймаються у передвечірнє небо язики полум’я.

«Боже мій, де ж ти так довго блукав, мімаре Мусо?!» — подумав Мусій Ціпурина.

Вогонь шугав угору, юрба стояла тісно й не пропускала мімара до будинку, а він рвався між людьми, пробиваючись уперед. Йому не шкода було коштовностей, які були всередині, їх уже однак, напевне, розграбували. Але ж там лежали його проекти, його креслення Османіє, креслення інших будов, які ще треба зводити.

І раптом мов стрілою його пробило! Там же, у вогні, лежить рукопис книги його великого вчителя Атанасія Слабошпицького! Всі свої проекти він, Муса, ще відновить, але якщо загине книга Атанасія, то чого будуть варті всі оці проекти? Адже вчитель передавав книгу зі своїх холодіючих рук у живі руки учня, щоб він зберіг, щоб доніс до людей те, що мав сказати Атанасій. А він, Мусій Ціпурина, найулюбленіший учень великого математика і звіздаря, не передав цієї книги далі.

І юрба ахнула. Чоловік у чалмі, в широкому роздертому халаті кинувся у полум’я! Він ускочив у двері, з яких шугав дим і вогонь, і зник у пожарищі.

— Затримайте безумця! — закричав хтось із дервішів. — Він втратив розум через гроші!

— Його не можна затримати! — почулися голоси. — Той, хто побіжить у такий вогонь, приречений на загибель.

— Він не схожий на дервіша, — озвався той самий чоловік, який нещодавно зі смаком розповідав у юрбі, як страчуватимуть Спиридона й Софію. — Але я бачив цього чоловіка!

— Це — мімар Муса, — озвався ще один голос. — Той самий султанський мімар, який зводить мечеть Османіє й побудував фортеці на Босфорі.

— Погано він їх побудував, якщо їх усі захопили гяури!

Вогонь шугонув іще вище, затріщали балки. А ще за мить будинок важко рухнув униз, розсипаючи іскри в передвечірньому небі.

Юрба аж відскочила назад, почулися крики, когось придавили, а когось і скалічили.

— Та тихо, ви! — рикнув чийсь голос. — Там хтось кричить!

Юрба миттю вщухла. Навіть покалічені перестали стогнати.