Грає синє море

— Що за фелуки? — запитав він у Скрипника. — У нас таких не було. Може, десь донці захопили?

Море шуміло, і тому слів того, що стояв на носі фелуки й кричав, не можна було розібрати.

— Підождемо, поки підійдуть ближче, — промовив Олександр.

— Графе, зайди в намет, — раптом промовив Йован, який досі мовчки сидів неподалік.

— Остогидло сидіти в темряві, — заперечив Олександр.

— Я кому сказав? — розсердився Йован. — Тобі мало того, що тебе Джузеппе кидав у воду?

— Мало, — намагався віджартуватися Олександр, але втрутився Петро:

— Справді — сховайся.

— Ви що — змовилися? Погляньте на їхній прапор!

— Зайди в намет, — знову суворо нагадав Петро.

Фелуки були вже зовсім близько. Грек на передній кричав, радісно простягаючи руки вперед.

— Що він кричить? — запитав Максим, який сидів на веслах разом з іншими козаками.

— Кричить, що вони — грецькі повстанці, які вирішили приєднатися до війська Ях’ї, — сказав Петро. — І ще кричить, що вони їдуть вклонитися султанові Ях’ї, який захищає християн в Османській імперії…

І тоді Петро закричав по-грецьки:

— Ану, зупинитися! Вбік, убік!

Проте на фелуках ніби не зрозуміли його наказу. Суденця йшли просто на отаманську чайку. Чайки, що йшли поряд з отаманською, не збавляли ходу, але схоже було на те, що жодна з них не встигне загородити дорогу грецьким фелукам.

Несподівано з середньої фелуки пролунав пронизливий крик:

— Стріляйте! Тут Гаспареоне!

Ніхто не зрозумів, що то за крик. На передньому суденці стояв бородатий розкошланий грек і вигукував по-грецьки:

— Слава султанові Ях’ї! Ми цілуємо йому ноги!

Із середньої фелуки хтось стрибнув у воду, за ним майнула ще одна тінь і теж опинилась у воді, і з води знову пролунав крик:

— Стріляйте! Тут Гаспарео…

Йован, не цілячись, вистрелив з мушкета в якісь дивні мішки, що виглядали з-за борту середньої фелуки. І раптом здійнявся вогняний фейерверк, а за мить гримнув вибух — і те, що тільки-но було фелукою, полетіло на всі боки.

Переднє суденце, що було вже за кількадесят кроків від отаманської чайки, підстрибнуло на хвилях, дало сторчака у воду й перевернулось, а з чайки зірвало намет.

Тоді Йован схопив другий готовий до стрільби мушкет і вистрелив в останню фелуку. І знов над морем пролунав вибух.

— Лови тих, хто в морі! — наказав Петро. — Щоб жоден не пішов на дно!

Яремко, тремтячи від холоду, сидів в отаманській чайці. Біля нього тремтіла Бібігуль. З Яремка сяк-так зняли одяг, почали переодягати хлопця в сухе, а Бібігуль не дозволяла доторкнутися до себе. Яремко весь палав, у нього був жар, і він безтямно повторював:

— Гаспареоне! Гаспареоне! Гаспареоне! Гаспареоне!

Бібігуль мовчала. Вона наковталася води, кашляла, її теж била пропасниця, і вона дивилася довкола переляканими очима.

Зв’язаний Гаспареоне лежав біля ніг Петра. Його таки впіймали, хоч він і намагався відплисти далі. Під одягом у нього були сховані бичачі міхури, так що він міг плисти й плисти не одну годину…

— Ну, що, зустрілися, сеньйоре Гаспареоне? — іронічно запитав Петро.

Гаспареоне мовчав. Не тому, що вдавав, буцім він нічого не розуміє, а тому, що думав, як викрутитися з цієї халепи. Досі він бував у різних бувальцях, траплялося, що й опинявся в руках ворогів, але зараз, здається, його кар’єрі і його життю надходив кінець…

Надходив кінець і бою перед Босфором. Турецькі кораблі втікали в протоку, де через кілька годин на них чекала загибель: передні налетять на ланцюг і перевернуться, задні налетять на них і попробивають собі борти, а ті, що залишаться, почнуть здаватися. Тоді під грім гармат з обох боків протоки запалають важкі галери, шаранти, нефи, і дим від пожарища на морі піде на південь, і змішається з димом передмість Стамбула.

Ще за кілька годин султан Мустафа разом зі своїм двором утікатиме далі від столиці, залишаючи її напризволяще, і лише вірні йому війська залишатимуться на місці, готуючись до важкої оборони від гяурів… Але й вони через день покинуть Стамбул, бо довідаються, що їхні баші, захопивши все найдорожче, найцінніше, чкурнули вслід за Мустафою…

Не встиг утекти тільки Надир-бей.

Коли мімар Муса, відпущений козаками додому, біг вулицею повз будинок Надир-бея, він побачив повибивані вікна, виламані двері, розкидані речі, сліди крові на стінах та підлогах. Грізної охорони Надир-бея вже не було — чи вона розбіглася, чи розправилися з нею юрби голоти, які зараз гасали по столиці, грабуючи й нищачи все, що попаде під руку.

Мімар Муса переходив з кімнати в кімнату, сам не знаючи, що чи кого він шукає. У крайній кімнаті він побачив…

Надир-бей лежав на підлозі в калюжі крові, очі його були розплющені, і в тих мертвих очах застигла злість…

Його, напевне, довго били і вже аж потім прирізали. «Майже як Делавера», — подумав мімар Муса, і несподівано, ба навіть не до речі згадалися Надир-беєві слова про те, що Делавер був дурнем, от він, мовляв, і заслужив на такий кінець.