Грає синє море

— Гаразд, — відповів Яремко. — Я готовий. Та й Бібігуль — теж. Ми що — знову до фортеці?

— До фортеці. Може, вдасться переправити тебе до козаків…

— І мене, і Бібігуль?

— Вона — туркеня. Навіщо їй кидати рідний край?

— Вона пропаде тут без мене, — сумовито відповів Яремко. — немає ні батька, ні матері, ні родичів. Сирота сиротою… А на Україні вона житиме біля наших тата-мами.

— Ти диви!

— Якби не старий Абдалла та не Бібігуль, то мене б і на світі вже не було!

— А ти в Бібігуль запитав, чи захоче вона їхати на далеку чужу Україну? — поцікавився Мусій.

— Ото ще мені! Чого б то я її питав? Я не хочу, щоб вона між турками пропадала, от і все!

— Чекай-чекай, хлопче, — всміхнувся Мусій. — А чи не закохався ти часом у неї?

— А якби й закохався, то що? — почервонівши, відповів Яремко. — Ти ж сам бачив: вона дуже схожа на нашу Марійку. А я Марійку люблю! Ти знаєш, яка наша Марійка хоробра? А як вона вилікувала Петра Скрипника й пана Адамка! Ні, — переконано заявив хлопець, — не можна Бібігуль лишати серед турків, пропаде дівчина.

— Гаразд, — відповів Мусій. — З-збирайтесь!

Він раптом захвилювався. Бо подумав, що нишпорки таємної дефтерхани, виявивши, що дітей нема в його будинку, спробують усе тут перерити… Чи не взяти з собою рукопис Атанасія Слабошпицького? Не приведи господи, пропаде! Тоді йому, Мусієві Ціпурині, ліпше не жити.

Майнула думка: рукопис сховано надійно, в заглибленні стіни, а про це заглиблення знає тільки він, Мусій Ціпурина, він же султанський мімар Муса, який сам і будував свій дім.

Як тільки стемніло, вони вийшли з будинку, сіли на коней і поїхали нічними вулицями Стамбула. За кілька хвилин по їхніх слідах рушило п’ятеро вершників.

У фортеці на них не чекали. Проте, почувши знайомий голос мімара Муси, вартовий відчинив дверцята в брамі й пропустив на територію фортеці трьох нічних гостей.

— Якщо за кілька хвилин хтось сюди стукатиме, — наказав мімар Муса, — не впускай! Навіть якщо покажуть значки від таємної дефтерхани.

— Якщо від таємної дефтерхани, то комендант накаже відчинити, — заперечив вартовий.

— Я сказав: нікого! Під Стамбулом вештаються гяури; їм нічого не варто дістати зараз навіть тисячі таких значків!

— О, так тоді треба про це сказати комендантові, ефенді! — стривожився вартовий. — Щойно прибули від моря люди із значками таємної дефтерхани, але в одягу греків. На трьох фелуках…

— Я сам скажу, — пообіцяв Мусій. — Але ти нікого не пропускай. Скажи, що ніхто не приїздив і що пусками нікого не велено. А не будуть слухатися — стріляй просто в н-них!

— Гаразд, ефенді! Не сердьтеся! Векіл — добрий вояка.

Вони йшли темним двором фортеці. Було чутно, як бушувало море, свистів вітер довкола. Погано зараз тому, кого застала ця буря в морі…

— Я з-зайду п-перший, — прошепотів Мусій Яремкові, — а ви гулькнете в комірчину по сусідству. А що то за люди з таємної дефтерхани, я подивлюся.

Уже в комірчині Яремко почув, як старший брат зайшов до кімнати коменданта й привітався. Привітання він зрозумів, але про що говорили ті люди далі, збагнути було важко. Якби ж вони говорили по-турецькому повільно, як Бібігуль, то Яремко, може б, щось і допетрав, а ці люди говорили швидко й збуджено.

Але головне, що насторожило хлопця, це знайомий голос. Якийсь невідомий говорив знайомим Яремкові голосом, тільки з начальницькими інтонаціями. Гаспареоне!

Яремко хотів вискочити й гукнути братові, що перед ним — Гаспареоне, який хоче вбити Олександра Чорногорського. Але вчасно збагнув, що брат йому не допоможе.

— Про що вони говорять? — запитав пошепки Яремко у дівчини.

— Вони? — перепитала Бібігуль. — Про якісь військові справи, про якесь убивство, — плутаючи українські й турецькі слова, почала пояснювати вона.

— А що Муса?

— Муса пішов до сусідньої кімнати — до коменданта. Він сказав, що не потерпить у фортеці людей з будь-якої дефтерхани.

— А вони?

— Вони розмовляють про те, що Максуд, який уміє добре говорити по-грецьки і схожий на грека, підпливши до Олександра, скаже, що він — ватажок грецьких повстанців. Ага, ще він скаже, що має щось дуже важливе про фортеці повідомити…

— А далі?

— А далі? Далі — не цікаво. Вони стріляють чи що… А далі тікають… Дві фелуки начинені порохом, і коли вони вибухнуть, то козаки своїх кісток не позбирають. А в них якісь бичачі міхури, і вони допливуть до берега…

— Бібігуль, — схопивши дівчину за руку, промовив Яремко. — Я повинен попередити Олександра! — Плутаючи турецькі й українські слова, хлопець заходився пояснювати: — Я біжу зараз у фелуку й ховаюсь під мішок з порохом… Я повинен попередити…

— Вони за чверть години відпливають!

І Яремко, прислухавшись до голосів, тихенько вискочив з комірчини. Перебіг двором до фелук, що гойдалися на хвилях.

Яремко, не задумуючись, кинувся у хвилі, що билися об берег. Подолав лінію прибою й поплив…

Несподівано біля себе побачив, швидше відчув, а тоді вже побачив чиюсь голову.

— Я з тобою! — загукала голова знайомим голосом.

Це була Бібігуль.

— Ану, назад! — наказав Яремко.

— А я не хочу без тебе, — відповіла дівчина.