Грає синє море

Якби ж то вони вдвох могли закупити весь базар і випустити всіх нещасних людей на волю…

Вони йшли далі. Біля мечеті побачили: якийсь райя веде четвірко своїх дітей маленьких — і всі каліки. У найстаршого хлопчика ручки по лікті відрубані, в другого ніжки вивернуті назад, ще в одного руки й ноги вивернуті так неприродно, що здається йде не людина, а павучок; у четвертого, найменшого, замість оченят червоні дірки. Ідуть, милостиню благають.

Жахнувся Олександр, наблизився, дістав гроші з кишені. Усе, що мав, віддав, потім запитав: «Чоловіче, чого твої діти такі?» — «Ми їх калічимо самі, щоб нам милостиню давали, а інакше як же жити?» Закричав тоді Олександр: «Будь же ти проклятий, мучителю власних дітей!» Кинув тоді райя гроші в обличчя Олександрові: «Вони й так криваві, мої акче, так ти ще й сліз додаєш, чужинцю!»

Вони довго блукали містом, заходили в найбідніші квартали і мерщій тікали звідти. Багато набачилися вони бідності і в Чорногорії, і в австрійській землі, і в угорській, і в інших землях, але такого жаху, як побачили у Стамбулі, Олександр не міг собі уявити навіть у найстрашнішому сні.

А майже поряд — небачені блиск і розкіш. Султан, його чауші, паші, кадії — вся ота двірцева челядь ходить у злоті, а народ вимирає від голоду й бруду, від пошестей.

Блукаючи по Стамбулу, запитав Олександр у Петра: «Що зробив би ти, ставши султаном?» Петро насупився й довго мовчав. «Чого мовчиш? Я питаю, а ти дай відповідь. Я хочу знати, що мені робити, як стану султаном». — «А може, то надто важка ноша для чесного чоловіка?»— відповів Петро. «Ти про це не кажи. Розумію, що надто важка. Але я тебе питаю не про те, чи варто ставати султаном». Петро згадав дервіша Каландара-оглу й відповів: «Я б, як Каландар-оглу, вирізав усіх багачів, а все добро розділив би порівну між людьми». — «Як це — порівну? Колись Османська імперія примушувала кожного чоловіка, крім султана, починати все спочатку, багатство у спадок не передавалося, передавались тільки здібності. І що маємо? Однак були багачі й були бідні». — «А я видав би фірман, яким забороняв би будь-кому мати більше, ніж стільки-то, добра. А то розжиріють, як Чикул-паша[124], що потім цілі легенди про їхні скарби ходять. А воно ж — людська кров і людські сльози…» — «Тебе вбили б! Убили б не тільки можновладці імперії, а й найостанніші райя, бо кожен бідняк хоче стати багатим і ненавидить фірмани, які йому це забороняють». Петро знову замовк, подумав, махнув рукою: «Клятий світ! Його не переробляти, його знищувати треба! Але яничарів та акинджів — у першу чергу!» — «Чого це?» — «А того, що поки будуть яничари та акинджі, доти Османська імперія кидатиметься на всіх з війнами, навіть тоді, коли їй це не потрібно. Недаремно у турків навіть приказка така є: поб’ємося, відпочинем — знову поб’ємося. От побачиш — скоро буде похід на Україну чи в Польщу».

Петро як у воду дивився — через три роки султан Осман Другий опинився під Хотином.

Гай-гай, усе доходить у своєму розвитку до протилежності задуманому. Яничари перетворилися на скажених собак, яким ніщо не дороге, крім грошей та насолод; рівність обернулася на багатство й бідність; всесилля султанів — на безсилля перед двірцевими інтриганами; могутність імперії — на причину її занепаду. Бур’ян, лихий отруйний бур’ян виріс на полі, де живуть османли, переплів своїм корінням землю й повітря, а він, Олександр, хоче посіяти серед цього бур’яну благородне жито! Та спершу треба випалити весь оцей бур’ян, переорати все це поле, висмикавши всі до останнього корінці з отруєного грунту, і вже аж тоді сіяти жито! Але ж на це піде не один рік, а сторіччя.

На другий чи на третій день після цієї розмови султан Мустафа приймав у своєму сералі все посольство з Відня, отже, й Олександра та Петра.

Валка із сорока вершників під’їхала до муру, яким обгороджено султанський палац. При першій брамі стояло близько сотні озброєних капиджів. Вони вороже дивилися на прибульців, хоч усі знали, що має бути посольство: їх попередили з двірцевої дефтерхани від мухафизлара-аги.

Вершники проїхали за браму й спішилися. Тут уже ніхто не мав права їздити верхи. До другої брами пішли в супроводі двох двірцевих сановників.

Далі була третя брама. Капиджі відійшли набік. Посольство увійшло у третій двір. Саме напроти брами — двері султанських покоїв. Олександр відчув лікоть Петра. Підштовхує: спокійно, мовляв, графе Олександре, султане Ях’я!

Посольство на мить зупинилося. У Олександра затіпалася щока від перенапруги, він повертав голову навсібіч, озираючись. Пригадалися материні розповіді. Праворуч стоїть терем з євнухами, ліворуч — будинок, де живуть султанові дружини. Там жила колись його мати…