Грає синє море

Тиша. Ніби вимерло все. Стоять у два ряди вояки, залишаючи вузький прохід для членів посольства. Праворуч — три тисячі яничарів при повному озброєнні — з ратищами, шаблями, пістолями й рушницями. У білих овечих шапках-бирках, білий грубошерсний рукав спускається донизу, а спереду, де європеєць почепив би пір’їну, — дерев’яна ложка. Рукав — то символ перемоги, ложка — емблема добробуту. Червоні жупани. Сині шаровари. Стоять — не дихають.

Тиша. Моторошна тиша…

Ліворуч — три тисячі спішених сипахів. Теж при повному озброєнні, але вдягнуті багатше — срібло та злото на мундирах.

Два турецькі баші, які супроводжують посольство, вклонилися спершу яничарам, потім сипахам. Олександр дивився, як схиляють голови посол, його секретар, начальники й працівники відділів. Ось і до них з Петром дійшла черга. Схилив голову спочатку вправо, потім — уліво. Зрозумів, що треба йти. Рушив за всіма, дивився, як хвилею схиляються перед ними яничари, низько, аж до колін, рукавами-шликами землю метуть. І не розгинаються, доки не пройде посольство.

Ось уже й покої. Зупиняються всі.

У дверях з’являються троє: капиага[125], харем-агаси та мухафизлар-ага. Мовчки вклоняються. Посольство рушає в султанські покої.

Велика палата обвішана перськими килимами. Всі стоять, чогось чекають. Харем-агаси за звичаєм пищить:

— Зброя!

— Зброї при нас нема, — відповідає радник посольства.

— Обшукати!

Спритні руки капиджів миттю обмацали тіло й одяг Олександра, він аж здригнувся. Немає зброї при нім, це так. Але він ще прийде сюди зі зброєю! І хай тоді тремтить Стамбул!

Петро злегенька штовхнув Олександра ліктем: спокійно, треба підкорятися всьому, що вимагають ці турки.

Двоє вельможних турків узяли віденського посла попідруки й повели в інший покій — до самого султана Мустафи. Хитнулися пишні килими, що закривали двері, — і в Олександра сіпнулася щока, він побачив свого небожа, який сидів на невисокому підвищенні, обкладеному з усіх боків подушками, гаптованими золотом. Мустафа дивився на прибулих, і Олександр побачив у султанових очах, пласких, як в оселедця, таку щиру й непідробну порожняву, що йому стало моторошно. «І оце володар Баба-Алі? Який жах!» Обабіч підвищення стояли яничари, які завше мали бути при прийомі послів.

Двоє башів підвели посла до Мустафи. Почався узвичаєний століттями ритуал: посол має падати на коліна, бо перед великим хондкаром, який несе аллахову віру в усі сім кішварів світу, мають схилятися всі. Але, оскільки це могло б принизити державу, яку представляв посол, то треба зробити так, щоб він і впав на коліна, виявивши шану до султана, і не впав, виявляючи шану до свого короля чи імператора. Для цього посол удає, що він падає на коліна, а баші намагаються втримати його, взявши попідруки. Ось і зараз віденський посол просто-таки повис у турків на руках. Харем-агаси задоволено киває: ритуалу дотримано блискуче, віденський посол може розраховувати на найщирішу люб’язність.

Непомітно, мов випірнувши з килимів, виникає драгоман[126]. Посол починає говорити. Олександр-Ях’я непомітно для інших розглядав султанове обличчя. Він намагався впіймати на обличчі Мустафи хоч якийсь слід думки. Але марно. Мустафа сидів, роздував ніздрі, надимав щоки, двадцятилітня нерозумна дитина, яка, напевне, й помре дитиною… Далі прибулі посольства проходять повз султана, цілують його рукав. Цілують з поклоном і двоє австрійських дворян із сербськими прізвищами Видич та Ніколич.

Потім вони сидять у султанськім покої, — поряд з головним, де возсідає Мустафа, — і обідають. У головному покої споживає страви сам султан. З дверей знято килими, щоб посольство могло насолоджуватись лицезрінням султанового обіду. Мустафі принесли щось на зразок велетенської обертової таці з підставками. Сімдесят озброєних служників поставали в ряд і, передаючи один одному тарілку за тарілкою, поставили перед великим хондкаром сорок страв. Мустафа довго роздивлявся принесене, потім почав крутити пальцем столик-тацю. В очах харем-агаси — втома і терпіння. Великий султан поводиться, як мала дитина, але ж на все те — воля Всевишнього аллаха.

…Потім вони пили шербет. Солодка вода, трохи підкислена. Олександр пив охоче. Петро ж і досі, хоч пив-перепив на своєму віку того шербету хтозна-скільки, не розуміє, чому шербет вважають у Туреччині чимось надзвичайно смачним. Вода — та й усе!

«Вода! Ха! Он у нас у Сугаках — так ото вода!» — сказав Петро, коли вони вийшли на вулицю.

Під ранок подуло свіжо-свіжо з Босфору. Олександр відчув, як загойдалося під ним днище чайки, і пригадав він оту саму трапезонтську ніч, коли він разом з матір’ю втікав від смерті. Море, що досі мирно шепотіло своїми хвилями, зараз почало говорити — спершу півголосом, а далі — дужче й дужче, аж поки не загомоніло на повний голос…

— Таки вимолили кляті турки бурю! — вигукнув Петро. — Наздогнала вона нас перед самим Стамбулом.

— Не наздогнала, а зустріла, — поправив Олександр, тримаючись за лаву. — Як там Недайборщ із хлопцями?