Робити було нічого… Вони допливли до крайньої фелуки, навантаженої мішками з порохом, і влізли в неї.
На фелуці не було нікого. Яремко і Бібігуль, тремтячи від холоду, страху і збудження, залізли під брезент, зіштовхнули в море мішок з порохом і вмостилися, притисшись одне до одного…
За кілька хвилин зігрілися, а незабаром на фелуці почулися голоси: двоє чи троє турків.
Залопотіло вітрило — і фелука рушила на північ…
А на світанні на фортецю напали козаки. Напад запорожців на чолі з Недайборщем був такий несподіваний, що команда фортеці не встигла вчинити навіть найменшого опору.
Мусія схопили козаки, коли він бігав по фортеці, заглядаючи в усі закутки: він шукав Яремка і Бібігуль.
Коли Мусія привели до Недайборща, той, глянувши на мімара, трохи примружився, далі запитав:
— Де я тебе вже бачив?
— Іскаріотом став? — гримнув Недайборщ. — Клюсик загинув за віру християнську, брат твій менший — теж, а ти?
— Брат Яремко не загинув, — відповів Мусій. — А-але в-він казав мені ті ж самі с-слова, що й т-ти.
— Де Яремко? — скочив на рівні ноги Недайборщ.
— Був тут… Але перед вашим приходом зник. Боюсь, що заліз на одну з фелук з людьми від таємної дефтерхани.
— З таємної дефтерхани? — запитав Недайборщ. — А був серед тих людей чоловік… ну, як тобі сказати…
І Недайборщ почав описувати зовнішність сеньйора Гаспареоне.
— Був, — коротко відповів Мусій. — А що?
— А те, що я не знаю, яке повинно статися чудо, аби урятувати твого брата! Якщо Яремко поліз на фелуку, — поволі мовив Недайборщ, — отже, він щось запідозрив, або про щось довідався… Ану, — гукнув він на козаків, — допитати геть усю команду, може, хтось щось чув! А ти, — блиснув очима на Мусія, — будеш перекладачем! Якщо добре постараєшся, то заберемо з собою на Вкраїну.
— Перекладати я тобі буду, — сказав Мусій, — а от на Україну з тобою не поїду. Мені ще треба добудувати мечеть Османіє.
— Ну, не іродова душа?! — визвірився Недайборщ. — Та я тобі зараз голову відрубаю!
— Не треба рубати зараз, — спокійно, навіть не заїкаючись, відповів Мусій. — Я п-побудую Османіє — тоді й рубай. А, крім того, у в домі зберігається рукопис великого нашого математика і звіздаря Атанасія Слабошпицького. Як я загину, то й рукопис загине.
— Гаразд, — погодився Карпо, втикаючи в зуби люльку. — А зараз ми допитаємо тих песиголовців.
Розділ одинадцятий, що розповість про завершення морської битви при вході в Босфор, про Яремка і Бібігуль, про Гаспареоне й Олександра Чорногорського, про Надир-бея й мімара Мусу
Замість дозволу великого султана Мустафи покликати з Ячакова ескадру Шакір-реїса поштове судно привезло невтішні вісті: передмістя Стамбула палають, по Босфору ганяють козацькі чайки, а поштове судно ледь прорвалось у Чорне море, бо його обстріляли гармати з фортець. Схоже на те, що гяури, поки три ескадри намагалися відтіснити козацьку армаду на північ, устигли дійти до Стамбула. У столиці — страшенний переполох, ходять чутки, ніби це таки пішим строєм прибули від Синопа загони визволених козаками невільників.
Думки трьох реїсів були різні. Ескадра з Егейського моря рвалася в бій, стамбульська ескадра, добре-таки пошарпана в попередніх боях, хотіла повертатися назад захищати столицю. Реїс ескадри з Мармурового моря схилявся до думки, що треба рятувати життя султана Мустафи і громити гяурів, які висадилися на священну землю Османської імперії.
Тим часом буря вщухла, вітер змінився — спочатку на східний, а далі — на північний. І тепер уже туркам доводилося йти на своїх неповоротких суднах проти вітру, тимчасом як козацькі чайки, швидкі, мов стріли, й люті, мов оси, під попутним вітром кинулися на ворожі кораблі.
Козаки відсікли одну ескадру від другої, далі — другу від третьої, вони несподівано стали виходити позаду галер і шарант, які силкувалися продовжувати рух на північ. Рух на північ під прицільним вогнем невеликих, але невмовкаючих козацьких гармат ускладнювався несприятливим вітром; і ось уже кілька важких, добре озброєних шарант і галер зіткнулися одна з одною, протаранивши борти. Залунали розпачливі вигуки, турки покотилися з палуб у море…
І тоді капудани, не чекаючи команд своїх реїсів, почали розвертати свої бойові кораблі і, ловлячи у вітрила попутний вітер, втікати на південь, до Босфору, під прикриття своїх фортець з гарматами, не знаючи, що ті фортеці вже в руках козаків Недайборща.
Козацькі чайки не відставали від турків, вони гнали їх на Стамбул.
Три фелуки, що проскочили крізь стрій турецьких кораблів, які втікали на південь, ішли назустріч козацьким чайкам. На щоглі передньої майорів прапор з хрестом, а на носі стояв патлатий грек і щось вигукував.
Олександр разом з Петром стояв біля намету на чайці й дивився, як наближались невеликі суденця.