Грає синє море

— Може, й був, але ми про це не знаємо. Ми виконуємо її наказ: яничарів у полон не брати, а приносити тільки їхні голови. А чим ти доведеш, що ти її син?

— Я не буду доводити нічим! Вона сама мене впізнає. Тільки вона!

— Ми принесемо їй твою голову!

— Краще не несіть, якщо ви хочете, щоб воїтельниця не померла.

— Не помре!

На дзвіниці закалатало швидше й тривожніше. Чорногорець підвів голову і сказав:

— Ну, от! Поки ми з вами отут говорили замість робити діло, Устя-воїтельниця закінчила молитву й їде сюди. Тобі, яничаре, поталанило. Ти умреш на її очах.

— І на тім спасибі, — відповів ода-баші. — Але я прошу: відпусти моїх хлопців. Вони не хочуть помирати від ваших шабель. Вони ліпше помруть від турецьких ятаганів…

— Ні, всі ви помрете від наших шабель! Ви не щадили наших дітей, з якої речі ми будемо милувати вас?

Зацокотіли копита, і на вузькій покрученій гірській дорозі з’явилася жінка в чорному на білому коні. Вслід за нею їхало кілька вершників.

У напівтемряві було видно її бліде немолоде обличчя, великі темні очі дивилися сумовито й грізно.

— Чому й досі ці яничари стоять, а не лежать? — сердито запитала вона.

— Вони склали зброю й кажуть, що хочуть приєднатися до християн, — відповів чорногорець.

— На тому світі й приєднаються, — сухо відповіла Устя. — Досить розмов! Ви знаєте наш закон!

— Ми не знали вашого закону, ми прибули здалеку, — озвався ода-баші.

Воїтельниця Устя глянула на нього, затримала свій погляд на хвилину і відповіла:

— Усі яничари в наших краях знають закон Усті-Русинки!

— Ми — не з цих країв! Ми — з-над Дністра! З Сугак!

— З Сугак? — ще дужче зблідла воїтельниця, та так, що в напівтемряві її обличчя мовби аж засвітилося фосфоричним світлом. — Звідки ти знаєш Сугаки?

— Звідти родом моя мати Устя.

— Яничаре, підійди до мене! — коротко наказала вона.

Ода-баші підійшов. Від воїтельниці пахло чимось далеким-далеким, давно забутим, рідним. Вона зірвала з його голови шапку, ода-баші відчув її пальці в своєму волоссі.

Не злазячи з коня, воїтельниця нахилилася над яничаром, почала роздивлятися його обличчя.

Потім провела пальцем над бровою. Темна плямка не стерлася. Яничар дивився воїтельниці Усті в очі, і вона побачила сльози, що текли по схудлому, змарнілому обличчю.

І тоді вона відштовхнула його від себе і закричала:

— Ти навіщо приїхав до мене сюди? Я тебе давно вже поховала, а ти з’явився, щоб я тебе ховала знову?!

— Я прийшов до тебе, щоб ти мене судила. Я привів своїх товаришів, які зовсім не знають, де їхні матері. Вони знають тільки, що один з вірменів, другий з грузин, третій з греків, четвертий — з поляків… А ще є серби, болгари… Вони не хочуть убивати християн… Я їх узяв з собою, я був готовий прийняти найжорстокіший твій суд, але я не знав, що твій вирок винесений заздалегідь… Відпусти їх, вони не воюватимуть проти християн, а зі мною роби, що хочеш.

— Ти пролив хоч краплю християнської крові? — запитала воїтельниця Устя.

— Пролив…

— А чому ти став ода-баші?

— Я вбив свого ода-баші, помщаючись за смерть товариша…

— А оці люди? — кивнула вона головою в бік решти яничарів.

— Я відібрав зі своєї орти тих, хто не пролив ні краплини.

— А твоя орта проливала?

— Так, проливала…

— І ти командував?

— Я командував…

Воїтельниця Устя-Русинка глянула на похнюплених яничарів, неквапом вийняла шаблю з піхов.

— Цих людей відведете в фортецю, — сказала вона чорногорцям, кивнувши на невеличку групу яничарів. — А ти, сину, ставай на коліна і прощайся з життям. Ти винен, хоч сам до нас і прийшов. Твої люди теж вбивали наших людей. Я — воїтельниця Устя, і жодної краплини невинної крові не лишаю невідплаченою…

Вона поцілувала його. Він став на коліна…

І свиснула її шабля…

Відтоді минуло три з половиною сторіччя. Вже немає фортеці над Крвавицею, але на березі річки стоїть висока могила з хрестом та півмісяцем.

Чорногорці називають її «Яничаровою могилою» і розповідають про неї легенди.

А де поховано воїтельницю Устю-Русинку, не знає ніхто. Розповідають тільки, ніби вона ще десять літ воювала з турками і загинула чи то під руїнами фортеці, чи то на вогні, на якому спалили її яничари, коли взяли в полон…

Ніхто не знає, де могила Усті-Русинки, але пам’ять про неї живе в народі, пам’ять славна й добра. І коли оповідають про лихі яничарські часи, то згадують і про те, як рідна мати вбила свого сина-яничара, якого стріла через тридцять літ. Є й пісня про те, як мати гладила волосся на відрубаній голові свого сина, як цілувала його в щоки, вуста та в синю родимочку над бровою і співала колискову. І ту колискову ще пам’ятають. Є в ній отакі слова: