Грає синє море

І от нарешті Тиміш задоволено поклав карти на стіл і відкрив їх панові Адамку:

— Ну? — здивувався пан Адамек. — Пан не хце догравати? Пан здається?

— Та ні! — спокійно відповів Тиміш. — Панові Адамку нема чого зі мною грати. Треба знову здавати карти.

— Пан має щенстє! Панові фортунить у картах, а мені — в коханні.

— Давай шаблю сюди. Була турецька, була польська, а тепер — козацька, — поставив вимогу Тиміш. Пан Адамек подав карти Клюсикові.

Тасуючи колоду так, що в пана Адамка розбігалися очі, Клюсик знічев’я поцікавився:

— Я ставлю пістоль і шаблю. А що пан Адамек?

— Пан Адамек ставить свого коня!

— А де ж він, той кінь? Щось я його не бачив, коли ставив свого.

— Пся крев! — бахнув себе кулаком по лобі пан Адамек. — Таж я програв його позавчора самому отаманові Петруніну з Дону. Але слово гонору…

— Ставмо на гонор! Програв — лізь під стіл і кукурікай!

— Добже! — радісно погодився пан Адамек, бо був переконаний, що коли він гратиме на гонор, то неодмінно виграє.

Сходами, які зацвірінчали в нього під ногами, мов зграя переляканих горобців, спускався граф Олександр у новому одязі. Все на нім аж очі вбирало, настрій у Олександра був чудовий, і лише думка про те, що десь тут неподалік гасають татари, шукаючи його, псувала настрій. Але подумавши про те, що татари ночами їздити у цих краях не люблять, а більше промишляють удень, він заспокоївся. І тільки лайка пана Адамка, яку він сипав на адресу турків (а пан Адамек завше лаяв турків, коли йому в чомусь не таланило), викликала у графа Олександра роздратування…

А нагорі, в окремій кімнатці, корчмар перев’язував Петра.

За тих суворих часів, коли людське життя взагалі мало що важило на терезах долі, кожен корчмар умів лікувати, при кожному заїжджому дворі чи й корчмі можна було знайти нехитрий хірургічний інструмент, що складався з пилки, ножа, ножиць, обценьок та голки, були також різні трави, мазі, припарки.

Зараз корчмар розглядав Петрову рану, обмацував її пальцями і цмокав язиком, що мало означати його найглибшу стурбованість; а втім, корчмар так цмокав завжди.

— Пан має не так багато здоров’я, щоб йому ще й стільки крові втрачати… Не в крові, звісно, суть, а в життєвій силі, яка наповнює і тіло, й душу…

Петро перебив:

— Мені треба, щоб рана швидше загоїлася і щоб вона менше турбувала.

— Цього всім хочеться. Кожна людина чогось хоче, але хіба суть у тім, чого людина хоче? Ось ви, ясний паночку, скільки ще днів збираєтеся бути в дорозі?

— А це — що? Дуже важливо? — обернувшись до корчмаря, запитав Петро. Та, зрозумівши з мовчанки корчмаря, що це таки важливо, відповів: — З тиждень… Чи днів із шість…

— Розумію, — озвався з-за спини корчмар. — Пан їде на Київ, хоч він мені й хоче сказати, що їде на Січ чи кудись далі. Ні-ні-ні, Лейба всьому цьому не надає жодного значення, бо йому це зовсім не потрібно. Лейбі не цікаво знати, куди пан поспішає… Але… — він зробив паузу, — нехай пан поспішає, бо має серйозну рану. Пан не лишив при собі отієї стріли?

— У плащі, в кишені, — коротко відповів Петро. І корчмар дістав з кишені стрілу, мовчки подивився, кинув біля клітки з пташками-канарками.

— Ми живемо в суворі часи, — мовив корчмар, помовчавши. — Я вважаю так: краще ви заберіть у мене цілий гульден, ніж скажете, що дасте сто — і нічого не дасте… Тому я кажу: самого гетьмана Сагайдачного неподалік від цих місць було поранено стрілою з таким наконечником і… — корчмар не договорив. Що він хотів сказати далі, Петро зрозумів.

— Нікому не кажи, — відчуваючи, як у нього раптом похололо все всередині, мовив Петро. Потім він дістав з кишені шароварів два французькі гульдени і поклав перед корчмарем, який заперечливо затрусив руками, наче мотав перед вітром простирадло:

— Не треба мені таких грошей!.. — аж верескнув, але за мить його голос набув трохи спокійнішого відтінку. — Але з іншого боку — в наші суворі часи кому вони не потрібні, ці гроші? — Він недбало змахнув монети собі в кишеню і вів далі: — Я вам дам ще цілющих трав і мастил. З цими ліками ви ще витримаєте три дні, нехай у мене відсохне язик, якщо я збрешу… А що буде далі — я не знаю. Але якщо панові треба робити щось дуже важливе, нехай він це робить якомога швидше… Пане, ви — воїн, і я мушу сказати вам правду, і хай це буде остання така правда в моєму житті.

Раптом корчмар рвучко обернувся. У відчинених дверях стояла Марійка.

— Або щось гарна панєнка має нам сказати? — поцікавився він.

— Може, я чимось вам допоможу? — запитала дівчина.

— У мене все добре, — рішуче відповів Петро.

— Та в нього звичайнісінька подряпинка. Фур-фур — і післязавтра загоїться, — розвів руками Лейба. — Ідіть, дівчинко, спати!

Марійка зміряла поглядом обох, потім рвучко одвернулась і, зачинивши двері, пішла. Та навіть за цю коротку хвилину їхньої розмови на світлі Петра вразили її очі. Колір їх був чорно-зелений. Вони були красиві і страшні… Може, це тому, що вона все чула?..