Грає синє море

— Цо? Слово гонору, цей мужлан хце, аби я його провчив! — Товстий пан схопився за шаблюку. — Єстем пан Станіслав Сулятицький!

— А я не збираюся рекомендуватися кожній проїжджій свині, прошу запам’ятати! — відповів Клюсик.

— Г-і-і-і! — верескнув пан Сулятицький, і враз схопилися за зброю і його дружки. — Я мушу провчити цього грубіяна!

— Прошу не робити необачних рухів і не говорити необачних слів, бо ми цього нікому не даруємо, — сказав Олександр, націлившись з пістоля на пана Сулятицького.

— Тихо! — озвався зі сходів і Петро. Він теж тримав пістоль.

— Ці люди, — продовжував Олександр, і тільки щока, яка сіпалася, виказувала його хвилювання, — дуже не люблять, якщо когось із них ображають. І щоб вони не сердилися, ліпше було б, якби грубас, — я не почув і не хочу чути його ймення, — попросив вибачення.

Круглопикий, із закрученими вгору вусиками пан не чекав такого. Але гонор є гонор.

— Доки живий пан Сулятицький, доти не почує жодна свиня вибачення від нього.

Олександр усміхнувся:

— Щодо свиней — то ваша справа. Може, ви перед ними й не завинили. Але тут — люди. А перед людьми треба вибачатись. А якщо пан не вибачиться, то живим він звідси не вийде!

— Я викликаю вас на герць! — верескливо вигукнув пан Сулятицький, і червоні щоки його затіпалися від гніву й переляку.

— Я щойно мив руки і не хочу бруднити їх об такого пана. Ліпше хай об нього забрудниться куля з мого пістоля — їх у мене багато!

— Сто дяблів його мамі! — вигукнув цибатий приятель пана Сулятицького. — Я їхав сюди повечеряти й заночувати, а не хапати дюру собі в черепок. Славку, мирися з паном!

— Ах, злякався за своє життя? Що ж, тільки рятуючи вашу боягузливу шкуру, я йду на принижений… Пане, — звернувся він до Олександра, — я висловлюю свій жаль з приводу непорозуміння, яке щойно сталося між нами. І хай пробачать мене й оцей пан… Клюсик? І хай пробачить пан Адамек!

— А гроші для пана Адамка? — запитав Клюсик.

— Ах, я забув від хвилювання, що вони уже заготовлені, і я давно збирався їх оддати! — пробурмотів пан Сулятицький, вийняв з кишені гамана і подав Адамкові. — Полічіть, будь ласка!

— Все, розмову скінчено, — холодно відповів Олександр і одвернувся.

Уже всі поснули, тільки Йован з Джузеппе ходили десь попід корчмою та приїжджі пани тихо глушили горілку.

Петрові ніяк не спалося. Боліло плече тупо, безперервно. Він лежав на рипучому дерев’яному ліжку й дивився у вікно.

«Ось ти, Петре, й на Україні. Бач, яка стріча…»

Згадав, як у дитинстві лежав він на полу й дивився у вікно, де котився повний місяць, розливаючи синювате мерехтіння… А надворі щось видзвонювало… Якась птаха чи, може, і оці комахи… Ну, як їх?.. Чайир чекіргесі — по-турецьки… Як же це по-нашому? Ну, грає так, мов на скрипочці, задніми ніжками об крильця…

Як же це зветься? Скачуть ще так весело з-під ніг, коли йдеш степом… Чи конем їдеш… Коники? Коники!

Розділ дванадцятий, який розкидає симпатичних та несимпатичних героїв по різних шляхах

Вони виїздили рано-вранці, коли довкола ще плавали тумани, коли корчма нагадувала корабель у безбережному сірому морі, коли здавалося, що довкола якась незрозуміла пора року: чи рання весна, чи пізня осінь.

Корчмар вертівся біля Петра й Клюсика, весь час намагаючись щось сказати, але забуваючи про головне через своє ж таки базікання. Петро мало слухав корчмаря, його слова мовби відлітали від Скрипника, голову обсіли інші думки. Треба було швидше доїхати до Києва, плече боліло й боліло, інколи ліву руку наче било якоюсь невидимою палицею. Треба було б глянути на вколену вчора корчмарем канарку, чи жива вона. Але Петрові не хотілося підніматися нагору. Всюдисущий корчмар міг би подумати, що Скрипник злякався його попередження, та й ліпше взагалі не знати, що може з тобою статися через три дні.

А ще перед очима стояла Марійка. Чорно-зелено дивилися на Петра її очі, і Скрипник відчував себе винним перед нею та її братом. Але як її, цю дівчину, брати з собою в дорогу, де щохвилини можна напоротися на смерть? Та й знав Скрипник давній козацький звичай: жінка в поході — чекай біди.

Корчмар відбіг від Петра і почав морочити голову Клюсикові. Слів у нього було багато, а чогось справді цікавого для Тимоша — мало; все було, як ось оцей туман з невідомими дорогами у невідомі сторони.

— До речі, Лейбо, — обірвав його торохтіння Петро. — Куди веде оця дорога?

— Прямісінько, куди вам треба, — на Київ…

— Ми без тебе добре знаємо, куди нам треба. А оця?

— Ця теж на Київ, тільки довше… Нею вже давно не їздять. Як їхати нею, то доберетеся до села Коноплі, а там треба повернути трохи південніше — на Ямки. А звідти — одна дорога на Січ, друга — на Київ. Але, як на мене, то я радив би вам їхати прямісінько. Треба швидше, так ви ото цією дорогою: прямо, і прямо, і прямо.

— Гаразд! Це ми самі вирішимо. Чи поїдемо прямо, чи через Ямки.

— Це ж які Ямки? Ті, що там водяний млин і вітряк?

— Вони! — з готовністю підтвердив корчмар. — Колись звідти до мене їздили, привозили добра багато. Гарне, кажуть, село було…