Грає синє море

— Я їду тільки з Олександром. Мало що може статися в тих Сугаках?

— А Йонові що — самому їхати? Заблукає, — розсердився Петро.

— Хай проїде з фарсах уперед то дорогою, то узбіччям, а далі хай заверне назад — уже не дорогою — й летить на Сугаки…

І от вони мовчки вже скачуть годину, а Сугаків ще не видно…

Нарешті Олександр осадив коня — нехай трохи відпочине — і пильно подивився на Скрипника:

— Чого засумував? Плече болить? Чи сердишся на Джузеппе?

— Га? — мовби прокинувшись від сну, кинувся Петро.

— Сумуєш чого? Тридцять літ рвався додому, а тепер сумуєш…

— Тридцять літ…

Усе життя мріяв Петро Скрипник про повернення на рідну землю, на сонячну, золоту, квітучу, зоряну, співучу Україну. За тридцять літ вона вже й забуватися йому стала, та він вигадував її, він фантазував, він вимріював свої Сугаки, свою Україну: вимріював у Туреччині, мріяв про неї в Чорногорії, думав про неї, коли у Римі вчився в єзуїтській школі, бачив її, коли вчився в самому Парижі, а потім у Коїмбрі, чув її дзвін, коли сидів по нерідних європейських містах як агент Сагайдачного й Борецького на прізвисько Авдитор… Бачив поганих, недобрих, підлих людей — думав: «Е ні, на моїй Україні не такі!» Чув брудну лайку чи лихі слова — думав: «Е, моя Україна — то тільки ласка й бажання добра!» Бачив, як люди продавали один одного за нікчемний мідяк, і зневажав таких людей, думаючи: «Ні, українці не такі! Це — гордий народ!» Чув недолугі пісеньки й побрехеньки й думав: «А як співають і розповідають у нас!» Бачив пустелю, а уявлялося: «Ой, у нас на Вкраїні, так там усюди сади цвітуть!» Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий сміх — згадувався ще з дитинства, — і здавалося, що українці тільки те й уміють, що сміятися…

І от він приїхав додому… Першою стріла його отруєна стріла з татарського лука, і він тепер знає, що проживе три дні, а далі — хтозна. І тепер він їде в Сугаки, попри суворі приписи начальства гнати до Києва, не звертаючи з дороги, попри всі накази, бо не знає, чи побачить він через три дні своє село, чи ні…

І треба ж було ото статися, що б граф Олександр та його супутники в’їхали в село саме в ту годину, коли там ховали якусь бабу.

Двоє чорних волів з білими зірочками на лобах тягли сани, на яких стояла домовина з висохлим бабиним тілом. А за саньми йшов не такий уже й великий гурт людей. Найпередніше дибав сивий, як лунь, дід із шаленими очима, за шворки йому було прив’язано циганського бубона, і обрубаними майже по лікоть руками дід бив у бубон, реготав беззубим, як у немовляти, ротом.

Вершники спішилися і, знявши шапки, стали обіч дороги.

Петро вдивлявся в лиця — обсмалені сонцем, поорані зморшками, обчухрані вітрами, — напружувався, мов зорець на щоглі корабельній, щоб пізнати хоч когось… І — не пізнавав. Ішли якісь чужі люди, які не знали його, Петра Скрипника. І він тих людей не знав. Але ж це були його земляки, його сугачани…

— Кім бу?[72] — запитав він пошепки в людей, забувши, що тут треба говорити по-українському.

Ніхто нічого не сказав. Усі йшли мовчки. Ніхто не плакав. Тільки десь там, попереду, вибивав у циганський бубон старий-престарий дід.

Нараз схлипнув хтось позаду, і Петро почув плаксивий голос, який, перериваючись і затинаючись, почав виводити:

Ой же, господи ти мій милосердненький…
Та й сестричко моя рідне-е-есенька…
Та й чого ж то ти закрила свої ві-і-іченьки…
Та й вони ж тепер не бачать ні ясно-о-ого дня, Та ще й темно-ої ні-іченьки…

Жінка замовкла, наче їй не вистачило повітря. Петро підвів голову й побачив сухі й пекучі, мов перець, очі, білу-білу хустку на голові й пасмо сивого волосся.

Ось уже пройшли й останні…

— Не к добру така стріча, — промовив, відкашлюючись, Йован.

— Поїхали далі, — мовби не чувши його слів, сказав Олександр.

Густа пилюка вибухала пістолевими пострілами з-під кінських копит. Вулиці розкручувалися перед очима.

«Де ж це було наше дворище?» — шарив-видивлявся напруженими очима Петро.

Все довкола мовби поменшало й зміліло…

Ось тут, здається, жив Тодор Трагіра, богомаз, за сина якого віддали Устю — сестру Петрову. Так, так, це те дворище, тільки де взялися старі яблуні? Ах, як же це він забув, що за тридцять літ будь-яка яблунька постаріє? Десь тут відрубали голову попові — як ще його звали? Жив на світі чоловік, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його ім’я. Тут же й Никодима-бідолаху… І Тодорові руки відрубали…

У Петровій голові ожив гуркіт циганського бубона. І Петро ледве не впав з коня…

Чи не богомаз Тодор Трагіра гупає в бубон обрубками рук? Але чому в його очах — безумство? Чому він сміється, як недоумкуватий Дода, — так, здається, звали того бідолаху, якому першому в селі знесли голову?

Петро скочив з коня й мовчки подався до хвіртки. Торгонув її — вона зарипіла. З-під хліва озвався собака, задзвенів ланцюгом, кинувся, давлячись гавкотом, на Петра.

— Гей, хоч хто є? — вигукнув Петро.