Грає синє море

І тут, мов після чарівного слова, розчинилися двері й на порозі хати з’явилося дівча років сімнадцяти.

— Добридень, дівчино! — закричав Петро.

— День добрий! — відповіла дівчина.

— Чи не дала б ти води напитися?

— Води? — на хвилинку вона мов замислилася. — Можу. Зараз. А чому ви так кричите?

— А що — кричу?

— Та трохи…

І — шаснула в сіни.

— Злазьте, хлопці, — звернувся Петро до своїх супутників. — Зараз будемо пити найсмачнішу в світі воду.

Дівчина вийшла з відром і корцем. Зачерпнула води, сполоснула корець, знову набрала й подала Петрові. Той передав графові Олександру.

— Тебе як звуть, дівчино? — запитав Петро.

— Галя.

— А чия ж ти?

— Шлапакова.

— Це якого Шлапака? — поморщивши лоба, перепитав Петро. Він намагався згадати когось із Шлапаків, але не міг.

— Ну… Шлапака Демида… Коваля…

Уважно роздивлявся її. Це було метке чорнооке дівча з кирпатеньким носиком, тонюнє, мов стебельце: довгі кучеряві коси, а в косах — квітки. І — малесенька родимка на лівій щічці.

Дівчина взяла від Олександра корець, нахилилася над відерцем — і її чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула по плечу й хлюпнула у відро.

Вона з досадою відкинула косу назад, взяла відро й понесла під кущ.

— Я зараз вам чистої принесу.

— Давай цієї, — засміявся Петро. — Це — найкраща…

— Та ну вас! — теж засміялася дівчина, але відро поставила й зачерпнула з нього води.

Червона пелюсточка плавала у воді, мов човник у морі. Сонце світило у прозору воду, і на дні червонясто від тієї пелюсточки виблискувало…

Петро пив цю воду й дивився на дівча, а воно стояло й дивилося на нього — поважного й старого, як на її погляд, дядька.

— Давно в Сугаках живеш, га? — одірвавшись на мить од води, запитав Скрипник.

— Я живу сімнадцять літ, — блиснула зубами-перлинами дівчина.

— А батько? Чому я не пам’ятаю його?

— Бо батько — сам лядовський.

— А… З іншого села…

І він припав до води. Потім одірвався знову й запитав:

— А кого то сьогодні ховають?

— Бабу Мотрону Совиху, царство їй небесне…

— А чом у церкві не дзвонять?

— Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква православна, а не костьол…

— А що то за чоловік?.. Попереду з бубоном. Безрукий…

Обличчя дівчини спохмурніло.

— Убогий один… Живе он у тій хатині.

— А без рук чому?

— А хіба я знаю? Кажуть, що турки поодрубували за щось…

— Як то — за щось? Я сам бачив — за що! — аж розсердився Петро. — Звати цього чоловіка як?

— Тодором звуть… Але на селі його всі дурним Додою дражнять.

Петро здригнувся.

— Дода — то інший. Доду турки зарубали першим у селі. А може, Юхрима-дзвонаря. А Тодорові-богомазові тільки руки повідрубували!

— Хто його знає, я при тім не була, — відповіла дівчина.

— Та вже ж — не була…

— Слухай, Петре, — озвався по-турецьки Джузеппе, — доки ти кухля триматимеш? Я хочу пити.

— На, пий, — віддав трієстинцеві корця Петро. І знову до дівчини: — Так ти що — не знаєш, що Тодор Трагіра був богомазом?

— А в нас Трагір взагалі в Сугаках нема… І чого то ви не по-нашому розмовляєте, як турки?

— Бо багато літ у турецькій неволі жили. Але я не про це. Як же це можна? Чоловік мав такий хист, що йому за це руки пообрубували, а ти про це нічого не знаєш?

Петро підвів руку, щоб показати на церкву, але її на тому місці, де вона стояла колись, не було, згоріла разом з Юхримом-дзвонарем ще тридцять літ тому…

Похилив голову.

— Так, так. Я, мабуть, трохи дивний?

— Атож, — погодилася дівчина і поспішила його заспокоїти: — Я здогадуюся, хто ви такий…

— Хто?

— А ви тут, на цьому місці, колись жили. А тепер утекли з турецької неволі. Так?

Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, стисло йому горло, а перед очима потуманіло-попливло…

— А в нашому селі, — мов крізь туман чув Петро, — усе чекали, кажуть, бранців з неволі. Десять літ чекали, і п’ятнадцять, і двадцять…

Туманіло-пливло перед очима. Зціпив зуби до болю…

— Не прийшов ніхто… Всі погинули, мабуть. Царство їм небесне…

— Не всі, — зі стогоном видушив із себе Петро. — Не всі, дитино… Дай-но ще водички…

Пив рідну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дівча і поволі заспокоювався.

— Так от, мала. Дядько Тодор Трагіра — то був пречудовий богомаз. Людина такого великого хисту, що його сам дід Скрипник поважав. А ще ж і хоробрий був. Коли в Богданії Йон-Воде Лютий піднявся на турка, Тодор Трагіра був у нього хоробрим вояком… А вже потім прийшов на Україну… Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собі за жону… Отак…

— Де ж вони всі?

— Де? — блиснув очима Петро. — Отам он, — показав пальцем до старих яблунь, — прив’язали Никодима й голову одрубали… А ось тут, — показав пальцем ближче, — Трагірі руки повідрубували… А Устя… Устю далеко забрали. В Туреччину. Син у неї там народився — онук діда Тодора Трагіри.

— Живий?

— Не знаю, — зітхнув Петро. — Не знаю. Чи живий, чи ні… Потурчений він. Яничар. Може, приїздив і сюди наших людей убивати… Я й імення його не знаю. І навіть Устя не знає… Знає тільки, що його позначено синім над бровою та на підошвах ніг…

— На Січ їдете?

— Далеко їдемо. Дуже далеко… Але я так би хотів ще раз навідатися додому…

— Будь ласка, раді будемо!