Грає синє море

— А дідько його знає! — безтурботно відповів пан Адамек. — Запитайте в корчмаря, та тільки швидше, бо в мене в горлянці вже геть пересохло!

Пан Сулятицький хотів звернутися до корчмаря із запитанням, де зараз отой хам, — ні, він не скаже «отой хам», а ота «хамська свиня»! Та побачив, що корчмарів співрозмовник не простий мужик, а чоловік значний і при зброї. Говорили вони півголосом то по-турецьки, то по-польськи, хоч подорожній не скидався ні на турка, ні на поляка… Може, італієць?

Мимоволі прислухався до розмови біля перегородки.

— То, кажете, не було? — перепитував у корчмаря незнайомий. — Ви згадайте, я вам добре віддячу. Він не один. У нього супутники: один високий такий, чорногорець, другий — низький і товстий, подібний до вас, — італієць… Тільки ви тонші і ніс у вас тонший і коротший…

— Ах, боже мій, Лейба не має більше роботи, як розпитувати, хто чорногорець, а хто — італієць, та ще міряти, в кого який ніс…

— Ну, згадайте, — наполягав незнайомий. — Є серед них ще один: бандит бандитом, та ще й голопузим ходити любить…

«Холера, я стрілятиму хлопові простісінько в його голого пупа! — закипаючи люттю, подумав пан Сулятицький. — Можна й у нахабні його очі, але краще в черево — від цього довго й тяжко помирають. Про що вони так довго базікають?.. Диво дивнеє, але ж я ніби бачив десь таку ж пику, як у корчмаря».

— Ще один супутник дебелий такий, як тур. І говорить завше спокійно… Особливо, як цілиться з пістоля. Ну? А сам граф — на грека скидається. Високий. Благородний. Неговіркий, але слово добре сказати вміє… Темноокий… Гордий. Образ не вибачає… І щока сіпається, коли хвилюється.

Корчмар уже й очі заплющив, і руками розводить, наче хоче обняти незнайомця, та вчасно передумує. Ні, він не пам’ятає такого чоловіка. А в грудях пана Сулятицького щось аж сіпалося від передчуття.

— Я добре заплачу, — тихо повторює незнайомий, але це долинає до слуху пана Сулятицького.

«Чекайте, чекайте, — напружує пам’ять пан Сулятицький. — Високий, благородний, сіпається щока…»

— Чи ще довго чекатиму на горілку для мене й шановного товариства? — сердито гукнув з-за столу пан Адамек.

— Зараз, зараз! — заметушився корчмар і пробачливо розвів перед незнайомцем у крисатому капелюсі руками. Заметушився корчмар, а незнайомець стояв і уважно дивився йому вслід.

І раптом пан Сулятицький здригнувся: це ж ідеться про оту хамську свинюку з найбруднішого болота, яка націлила в нього, пана Славка, свій пістоль і щось там верзякала, що не бажає знати імені пана Сулятицького!

— Та сідайте до столу, пане Славеку! — гукає пан Адамек.

Можна було б одразу відгукнутися, але ні, не треба! Хай усі бачать, що пан Сулятицький надто заглиблений у свої думки, такий заглиблений, що нічого й нікого не бачить і не чує.

Корчмар знову забіг за свою стойку, повернувся спиною до незнайомця, але одразу, мов ужалений осою, обернувся і, вибачливо розвівши руками, повторив:

— Не пам’ятаю таких людей… Ні вчора, ні позавчора.

«Але чому корчмар відбріхується? Мабуть, цей… ну, та свиня, хамська свиня з найбруднішого болота, що носить титул графа, — гм, зацний пан усе-таки… Але, мабуть, цей граф не хоче, щоб хтось знав, що він тут… Хвилинку — чи тут? Якщо тут, то…»

— Я заплачу — і дуже добре, — знов наполягає незнайомий.

— Ах, ви так говорите, наче розпилюєте мене дерев’яною пилкою, — з щирим болем у голосі відохується корчмар. — Але, — тут його страждання сягають апогея, — я не пам’ятаю такого чоловіка.

«Так, так, скільки може дати цей проноза? Мабуть, багато. Може, той граф — велике цабе? Треба поспішати, бо корчмар здасться…»

— Холеро ясна, я замовляю не на чотирьох, а на добрий десяток! — розлючено гукнув до Лейби пан Адамек.

Корчмар миттю побіг до вередливого поляка щось пояснити йому пошепки…

А пан Славек рішучим кроком простує до перегородки і стає обік незнайомця. Той запитливо дивиться на нього.

Пан Славек приязно всміхається і майже шепоче:

— Пан має якийсь пильний інтерес? То чи не міг би мені докладніше розповісти? Я, здається, міг би дещо сказати…

В цю хвилину за стойкою знову з’явився корчмар, а згори почали поволі спускатися бліді, як привиди, пани Влодзімєж та Євгеніуш.

Але пан Славек устиг побачити, що його слова зацікавили незнайомця.

Лейба проголошує:

— Шановне товариство, пан Адамек просить усіх до столу!

— І вас просимо, — каже пан Славек незнайомцеві.

Весело товариство сіло за стіл. Незнайомець замовляє ще чверть відра горілки для товариства. Пан Адамек дивується, але незнайомець каже:

— Від мене належить! Я в цих краях уперше, а в нас, в Італії, такий звичай.

— Біжу! Несу! — вигукнув корчмар і побіг. А незнайомець подивився на пана Славка і назвався:

— Сеньйор Реньєро Гаспареоне… Чи не заважатиму я такому шановному товариству?

Товариство в один голос заявило, що такий симпатичний сеньйор їм ніколи не буде ні в чім заважати.