Грає синє море

— Ну, що ж, спасибі за смачну водичку, за добру розмову…

— А що сказати батькові?

— А те, що Петро Скрипник приїздив, Устин брат. Слухай-но, дівчино, а ти про діда Скрипника хоч щось знаєш?

— А хіба він справді жив? То ж тільки казка.

— Яка ще казка?

— Ну, про його скрипку. Що буцім він заповів поховати її разом з ним, а сам дідькові продав душу, та як умер, то тіла одразу й не стало, а скрипку знайшли отам — у полі… Так наш Дода, ну, отой, що ви кажете Тодор Трагіра, весь час носить на одне місце каміння. І каже, що на тую скрипку. Цілу гору наносив уже…

— Як же він носить?

— А так. Бере камінь оцупками своїх рук та й несе через усе село. Діти біжать, сміються, пальцями на нього тицяють, а він несе… Скрипчина могила — кажуть про те місце, але воно якесь чудне. Буває, що вночі там виє, мов скрипка грає-грає, аж плаче…

Петро скочив у сідло, аж кінь боком-боком пішов.

— Бувай, молода, не забувай! За воду спасибі!

— Не забу-у-уду! — махнула вона вслід рукою.

І коли Скрипник озирнувся, то побачив, як вона стоїть, махає правою рукою, а лівою тримає біля рота кінчик коси. Скрипник провів рукою по вусах та щоках і намацав щось ніжне й холодне. Він глянув на руку і побачив червону пелюстку. Хотів роздивитися її, та війнуло вітром, і пелюстка злетіла з руки. Він іще раз озирнувся — дівчина стояла й махала рукою…

Вони вискочили за село. Біля лісу стріли Йона. Кінь його був задиханий… Йон радісно всміхався: побачив, що не розминувся зі своїми новими товаришами.

— Нічого не бачив? — запитав Петро.

— Бачив, — відповів Йон. — Татари мчали шляхом по моєму сліду.

— А тебе бачили?

— Ні… Я поклав коня і сам ліг, а потім їм услід дивився, аж доки не зникли за обрієм…

«Таки не заспокоїлися! — подумав Петро. — До самого Києва не доганятимуть, але тут треба стерегтися…»

Далі вони їхали вузькою стежиною в лісі. Могутні буки шуміли ще міцним зеленим листом. Просвічувало крізь листя різко блакитне, вже не літнє небо.

Стежка то вигиналася між кущами, то бігла прямо, коні йшли собі дрібного риссю; Олександр і Петро сиділи наче влиті, а Йон та Джузеппе помітно підскакували, й це ні їм, ні коням явно не подобалося. А Йон вигуцував, як йому хотілося, вимахуючи по-хлопчачому ліктями, і щось мугикав під ніс.

— Що ти, Йоне, так тихо? Заспівай уголос, щоб усі чули! — попросив Петро.

Йон, немовби його застукали на чомусь негарному, зашарівся, махнув рукою: навіщо, мовляв…

— Одверніться, тоді заспіваю. Тільки слів не зрозумієте.

— А ти мені розкажеш.

Коні ліниво трусили риссю під густими грабовими гілляками, під їхніми ногами вигиналася поросла подекуди мохом стежина. Йон виспівував свою пісню, і вона мов летіла між дерев разом з вершниками, а потім губилася в зеленому шумовинні лісу.

— Ви знаєте, бадю[73] Петря, про що я співав?

Еге ж, бадя Петря не знає! Скільки літ сидів у Яссах і щоб не зрозуміти молдавської пісеньки! Але, щоб одразу не наганяти рум’янцю на Йонові щоки, сказав:

— Мабуть, про любов.

— Еге…

— Я тобі навіть можу розповісти, про що йдеться у твоїй пісні, — весело сказав Петро. — Хлопець каже дівчині: «У тебе такі гарні чорні коси, а в косах квітки; дай мені на твої коси подивитися». Хлопець дівчині каже: «У тебе такі білі рученьки, а на рученьках — моя доля; дай мені взяти тебе за руку». Хлопець каже: «У тебе такі червоні й солодкі, мов кавун, вуста…»

Їхали далі мовчки. Кожен думав про своє. Йон — про Віоріку, доньку баді Гогу, яка йому подобалася; Джузеппе згадував напівзабутий Трієст і донью в білому у вікні; Олександр думав про далекий Київ і про те, що треба поспішати й поспішати…

А Петрові привиджувалася родимочка на лівій щічці і червона пелюстка в корці з водою…

А потім бачив над пелюсткою зелено-чорний погляд. На нього докірливо дивилася Марійка.

Згадав — і знову защеміло, занило, заболіло плече.

Розділ тринадцятий, у якому читач докладніше познайомиться з паном Сулятицьким, а корчмар — з сеньйором Гаспареоне

Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце вже ген-ген підбилося вгору. Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би, що лунає ослячий крик, який благовістить на обід… Пан хотів підвестися, та раптом відчув, як у голові щось швидко-швидко перевернулося, і він з розгону знову впав на постіль.

— Матка боска, що то є?..

Ого, ця свиня питає, що то є? Буцімто вона не пам’ятає, що вона вчора витворяла… Ця свиня…

«Ця свиня»… Хто ще, крім самого пана Сулятицького, казав, що він свиня? Ах, то, здається, був сон… Ну й снилося ж… Наче він приїхав до корчми і посварився з якимось зацним паном — по пиці видно, що зацний. Але хіба то пан? То хам. Так от: буцім той хам сказав, що пан, якого називають Станіславом Сулятицьким, є свиня. І буцім він, пан Станіслав, з властивою йому хоробрістю вихопив шаблюку, та в цю мить побачив, як просто на нього дивиться сорок пістолів.

— Грицю! — покликав пан Сулятицький і здивувався, що голос його такий кволий і тонкий.

Та ще більше здивувало пана Сулятицького, коли козачок не з’явився.