Грає синє море

— Грицю! — верескнув пан Сулятицький. Власне, він хотів гукнути якомога голосніше, а воно вийшло так тонко.

Рипнули двері, і в кімнату хтось заглянув.

— Сто дяблів тобі в печінку, — звично почав свою лайку пан Сулятицький, але раптом відчув: то не Гриць.

Повернув голову до дверей і побачив якусь пику.

— Я — Лейба, корчмар Лейба, ясновельможний пане… Ви тут — я чув, — кликали якогось Гриця. То я не Гриць, а Лейба. Є ще в мене син, але він не Гриць, а Гершко… Є ще в мене доня Ривка, але ви її не могли кликати, хоч якби ви її побачили, то ви б її й уві сні кликали, але вона б до вас не прийшла…

Пан Сулятицький кашлянув, не знаючи, що сказати.

— То, прошу пана, ви вчора приїхали до моєї корчми — така честь, така, ласка! — та й заночувати зволили.

— Так, так, — промовив пан Славек сам до себе і спробував знову підвестися, але за хвилю впав назад: — Ой-ой-ой!

— Ясновельможний пане, — заспішив корчмар, — якщо ви дозволите, то я дам вам малесеньку пораду: випийте склянку горілки. Полегшає одразу…

— Ой-ой-ой! Я на неї й дивитися не хочу!

— Ось послухайте моєї поради. Пересильте себе й випийте одну лише склянку — і ви знову будете хоч до походу… Ось я якраз маю з собою. — Забулькала горілка, задзвеніло скло об скло. — Ну, пане Славеку, — вишкірив зуби корчмар, — прошу вас! Ну, хоч підведіться, а я сам вам подам до рота.

Пан Сулятицький зі стогоном почав підводитись. Підвівся, хоч відчув, як земля загойдалася під ним, мов маятник. Тремтячою рукою взяв склянку й, розхлюпуючи гірку, холодну й смердючу рідину, почав пити…

Нічого… Наче пішло. Хоч і нудить, але з досвіду пан Славек знав, що незабаром стане краще.

— А де мої товариші? — запитав корчмаря. Він ніяк не міг згадати, хто саме — його товариші, але такий стан, як зараз, у нього був завше після пиятик.

Корчмар одразу ж відчув благотворну зміну в настрої пана Славека. Зігнувся в три погибелі й забелькотів, усміхаючись принизливо й догідливо:

— Ваші компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як це й належить справжньому лицареві, найперший.

Ай, пан Славек не любив дешевих компліментів, але це добре, що він прокинувся все-таки перший і товариство не було свідком його недавніх мук… Треба познущатися з компаньйонів — але пробі! — вилетіло з голови геть усе! З ким же він усе-таки напився?..

— Лейбо!

— Слухаю ясновельможного пана…

— Не давай похмелятися моїм компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що я вже похмелявся, — їм ані слова!

— Слухаю…

Залишившись один, пан Сулятицький умився, вдягнувся, зачесав свого чубчика і пішов будити своїх компаньйонів. Він розштовхав кожного з них і приготувався до насолоди — чи то не насолода: милуватися муками двох п’яничок?

Пан Влодзімєж, прокинувшись, довго тер очі й позіхав. Потім придивився до обличчя пана Славка:

— Цо то є?

— Дзень добри, пане Влодзімєже! — глумливо привітав свого приятеля пан Сулятицький.

— А може, вже вечір? — кволим голоском запитав той.

— Ха-ха-ха, може, й вечір, ви ж, панове, так понапивалися, що цілий день ладні проспати.

— Так-так, — роздумливо мовив пан Влодзімєж. — А нам же ще далека дорога аж до Києва.

Пан Влодзімєж підвівсь і скривився. Жалібно поглянув на пана Сулятицького:

— Перепилися ми вчора! Ох, і перепилися! А все — з горя!

— Так-так, — почулося не менш жалібне з постелі, де розкинувся пан Євгеніуш.

— Я порубав би шаблюкою того бовдура, який придумав горілку, — рішуче озвався пан Влодзімєж.

Пан Євгеніуш криво всміхнувся:

— Еге ж, усі ви хоробрі, як пан Славек, котрий хтів учора порубати якогось хлопа, та слава Єзусу, вчасно злякався.

— Як-то? — вирвалося з грудей пана Сулятицького. — Так то був не сон?

Тепер настала черга тріумфувати панові Влодзімєжу. Він нестримно зареготав:

— Ого, та вам, ясновельможний, недовго й сомнамбулою стати! Ви, я бачу, вже плутаєте те, що є, і що сниться. Ви що, забули, як отой хлоп, а з ним ще якийсь зацний пан, примусили вас оддати якийсь борг панові Адамку Квятковському, — щоправда, ви якось забули його нам представити.

Пан Сулятицький мовчки вийшов з кімнати. Його занудило і притьмом захотілося вихилити чарку. Єзус Марія, та невже ж це не сон? Невже якийсь харпак посмів не уві сні, а насправді назвати свинею пана Сулятицького? Де він? Де він? Сатисфакції! Сатисфакції!

Він убіг до своєї кімнати, схопив шаблюку, пістоля і твердими кроками пішов рипучими сходами униз, де корчмар уже напував та годував своїх гостей.

За столами не було нікого, крім якогось чоловіка з дивно знайомою чуприною, та ще стояв біля перегородки якийсь незнайомець у крисатому капелюсі і про щось тихо розмовляв з корчмарем.

— Пане Сулятицький! — вигукнув чоловік з дивно знайомою чуприною. Ба — та це ж пан Адамек! І пан Сулятицький геть усе згадав.

— Пане Сулятицький! — вів далі пан Адамек. — Я зараз при пеньонзах, дякуючи вам! Прошу до мого столу — я вас пригощаю!

— Бардзо дзенькуєм, пане Адамку, — відповів пан Славек. — З охотою. Тільки я хочу зараз поквитатися з отим драбом, котрий — ви вчора були свідком! — так тяжко образив мою гідність!