Грає синє море

— То ви, пане Славеку, як у воду дивитесь, — весело потвердив пан Адамек.

На якусь мить залягла тиша, і в цій тиші стало виразно чути, як з корчми долинає хвацька пісня про пана Твардовського та його люту жінку.

— Ну, ми оце говоримо та й говоримо, — сказав сеньйор Гаспареоне, — а справу нашу хтось та мусить робити. До Києва далеко, треба поспішати.

— Може, залишимося на ніч, — заперечив пан Сулятицький, — а вже завтра рано-ранесенько на свіжих кониках і гайнемо в погоню.

— За ким це в погоню? — зацікавився пан Адамек.

— За долею, друже мій, за долею! — ударив його по плечу пан Славек.

Сеньйор Гаспареоне зрозумів, що пан Сулятицький не хоче, аби пан Адамек щось знав.

— Ну, ходімо до корчми, — мовив сеньйор, — а то хлопці без нас усе повипивають.

Пан Адамек затримався надворі — отож було досить часу, щоб пошепки розповісти захмелілим приятелям пана Сулятицького про страшного злочинця та його компанію.

— Ми мусимо врятувати людство від цього страшного злочинця! — урочисто мовив пан Влодзімєж.

— Так, безсумнівно, так, — підтакнув пан Євгеніуш. — Але я не доберу, які злочини вчинив той граф.

— Як? Ви ще не чули? — вигукнув італієць. — Таж уся Європа тільки й говорить про злочини цього псевдографа. Адже він обікрав, а потім убив англійського герцога Річарда Шкоцького, племінника самої королеви!

— Що ви кажете? — захвилювався пан Славек. — Як же він утік з Англії?

— Як утік? Убивши герцога й пограбувавши, він захопив його яхту і на ній приплив до Франції. А у Франції він хотів вчинити замах на життя короля, його посадили в Бастілію, але злото й тут відчинило йому всі двері. Він утік із Бастілії, вбивши начальника в’язниці.

— Матка боска! — зітхнувши мовив пан Влодзімєж. — Що то за страшного чоловіка ми стріли вчора!

— А мені все оте на фантазії скидається, — насмілився сказати пан Євгеніуш.

— Що ви! Таке враження було і в мене, коли я почув про це! Але… — І тут голос сеньйора Гаспареоне затремтів. — Але після того, як цей псевдограф, перебуваючи в Іспанії, пограбував, оббрехав і довів до самогубства мого рідного, мого єдиного, мого улюбленого брата Джованні, що був венеціанським послом при дворі іспанського короля… — сеньйор Гаспареоне заридав.

— Не плачте, дорогий друже, — витираючи непрохану сльозу, мовив пан Влодзімєж. — Ось на цім місці присягаємося, що…

Вони вийшли з корчми, стали при дверях.

Пан Славек вийняв свою шаблюку і уткнув її в землю.

Пан Влодзімєж і пан Євгеніуш притьмом повиймали й свої добряче заіржавілі шаблі і повстромлювали їх у землю теж. Виголосили:

— Присягаємося!

— Присягаємося!

— Присягаємося!

Коли пан Адамек повертався до корчми, він побачив, що троє панів на чолі з Сулятицьким уже сиділи на конях і виїздили на шлях. Вони навіть не подумали про те, що треба б попрощатися з паном Адамком, і ця обставина засмутила знову захмелілого пожильця Лейбиної корчми, він сердито сплюнув і пішов усередину.

Коли він зайшов, то побачив дивну картину: корчмар стояв, тремтячи, мов осиковий лист, перед сеньйором Гаспареоне, який націлився в нього з пістоля, і белькотів:

— Їй-богу, клянуся всіма богами, я не знаю, якою вони дорогою поїхали…

Пан Адамек у два кроки опинився біля сеньйора Гаспареоне і схопив його за пістоля:

— Ну, це вже зовсім нечемно, сеньйоре! — прогримів він. — Ви що — перепилися?

Очі сеньйора Гаспареоне були такі люті, що пан Адамек не став довго роздумувати, а вирвав пістоля з руки італійця і сховав собі до кишені.

— Ходімо краще пити, бо мені самому нудно, — сказав він.

Але сеньйор Гаспареоне чомусь притьмом вискочив з корчми.

Пан Адамек знизав плечима, зміряв поглядом до смерті переляканого корчмаря і сів до столу.

А під вікном корчми застукотіли копита коня сеньйора Гаспареоне. Пан Адамек всміхнувся: ну й дурний же чоловік! Ще стільки всього на столі, а він подався світ за очі.

…За годину сеньйор повернувся, — і не сам, а з татарами.

Пан Адамек уже добряче захмелів, але коли побачив, що в корчму увірвалися татари, здивовано підвівся з-за столу:

— Пся крев! — вигукнув він. — Холера! Ізнов почалася Хотинська війна! Де моя шаблюка?

Він не бачив, що шаблюка, яку лишив йому Клюсик, так і стриміла у сволоку майже поряд.

— Графе Олександре! Клюсику! — заревів пан Адамек. — До зброї! Рятуймо сеньйора Гаспареоне! Сеньйоре! Ось ваш пістоль! — І він кинув італійцеві той пістоль, що відібрав у нього годину тому, а сам, схопивши одну з лав, почав вимахувати нею, вибиваючи татарів з корчми.

Але ні граф Олександр, ні Клюсик, ні їхні супутники чомусь не з’являлися, і тоді пан Адамек з жахом пригадав, що вранці корчмар пошепки йому сказав: граф і його товариство виїхали ще на світанку!

І він побачив, як двоє татар трясуть корчмаря, а ще двоє тягнуть з верхнього поверху Марійку й Яремка. А сеньйор Гаспареоне націлився в нього, пана Адамка, з пістоля.

— Сеньйоре! — здивовано гукнув пан Адамек.

— Сиди, гяуре! — гарикнув сеньйор Гаспареоне.