Грає синє море

…Орта поверталася назад. Щоб вчинити розправу над селом Миндрою. Але ж іти з порожніми руками було нецікаво. І яничари почали полювати — ловити по хуторах та невеликих селах гарних дівчат. Цей товар такий же надійний, як золото й самоцвіти. Оскільки все одно доведеться пустити з димом село Миндру, а з його жителями-богданцями мандрувати аж до Стамбула, то чому б не прихопити з собою з сотню гарних українок, яких можна буде вельми вигідно продати у тому ж Стамбулі?

І в цьому Селім теж не вбачав нічого поганого. Навіть навпаки. Онде оті дівчата, яких яничари везуть у своїх возах, зараз кричать, плачуть, рвуться, кусаються, але незабаром вони збагнуть, що на них чекає. З такою красою стануть дружинами не одного баші, а то й візира. А якщо аллах буде милостивий, то, може, котрійсь із цих дівчат пощастить радувати самого султана Мустафу Недоумкуватого…

Сьогодні орта навідалася в одне село — зовсім порожнє. Порожні хати, порожні обори. Скрізь порожньо. Аж Селімові стало моторошно, захотілося швидше дістатися до Богданії, до фортеці, щоб відпочити в тиші, затишку, у спокої. Годин зо три тому Селім побачив на обрії кількох вершників, які мчали на схід, але гнатися за ними не захотів.

А от зараз назустріч орті мчав загін з п’ятнадцяти — двадцяти кіннотників. І вже здалеку видно було, що це — татари. Тільки чомусь попереду їхав чоловік у одязі фаранга. На полоненого не схожий… Та й з якої це речі везти полоненого на схід?

Орта й татарський загін зупинилися один навпроти одного. Чоловік у одязі фаранга під’їхав до Селіма й вийняв з кишені олив’яний значок агента таємної дефтерхани Баба-Алі.

Селім подивився на значок і нічого не сказав.

— Ти не розумієш, що я тобі показую? — запитав чоловік в одязі фаранга. — Я Кемаль Сус.

— А я Селім, а за мною — моя орта! То й що?

— А те, що ми виконуємо важливе завдання дефтерхани! Завертай свою орту й поїдеш за нами.

— Я теж виконую важливе завдання, — похмуро відповів Селім, і синя цятка над його бровою піднялася трохи вище.

— Ти будеш тяжко каятися, — зашипів чоловік в одязі фаранга, — що не підкорився моєму наказові.

— Нехай накази довговухих служників таємної дефтерхани виконують віслюки чи ще хтось, хто має довгі вуха. Пріч з дороги, а то розтопчу кіньми! — гарикнув Селім і рушив просто на татарів. Услід йому застугоніла копитами його орта…

— Ти зустрічав гяурів на конях? — гукнув навздогін Гаспареоне.

Селім не вдостоїв його відповіддю. Орта промчала повз татар, прогуркотіли вози з ясиром, і знову стало тихо на шляху…

Розділ п’ятнадцятий, у якому розповідається про те, як зійшлися, нарешті, дороги Олександра Чорногорського і сеньйора Гаспареоне

А пан Адамек, прив’язаний до конов’язі, дивився на чотирьох ординців, які, сяк-так поперев’язувавши один одного, сиділи на порозі корчми, пили горілку і, забувши про свої рани, завдані їм поляком, про щось весело розповідали один одному й реготали. Шаблю, відібрану в пана Адамка, вони встромили над ганком, і тепер вона стирчала без діла, навіть боляче було на неї дивитися.

Татари пили горілку, а пан Адамек пропадав від спеки й спраги. Гаряче повітря — так здавалося панові Адамкові — обпалювало обличчя, з розбитих губів текла кров, від спеки тріскалась шкіра.

Татарам було весело. Їм було так весело, що пан Адамек аж скреготів зубами.

— А мої Ямки — то найкраще в світі село, — хвастав Клюсик, гарцюючи на коні. Петро, Олександр, Йон і Джузеппе уже наздогнали його з Йованом. Увесь невеличкий загін поспішав до вечора чи хоч до ночі добратися до Клюсикового села і там заночувати.

— А мої Ямки — найспівучіше село! — повідомляв далі Клюсик, підганяючи свого Сірого. — А дівчата у нас — як вишні в цвіту.

— Такі, як Марійка, — всміхнувся Петро, пересилюючи біль у плечі, яке знов розболілося від їзди. І Петрові стало досадно, що немає біля нього цієї загадкової дівчини, яка доторкнулася б до рани своїми пальчиками, глянула б на Петра зелено-чорними загадковими очима — і перестало б боліти…

— Я ж сказав: як вишні в цвіту. А Марійка — то колючий терен. У неї й очі, як у терна, а руки — то й не кажи. Дряпається аж занадто, — озвався Клюсик, але теж усміхнувся, гойднув головою.

Дорога заросла високою травою, давно тут не їздили люди, але Клюсик гнав коня і придивлявся до зарослих колій, наче силкувався роздивитися якісь знайомі сліди.

Довкола було тихо, мирно, наче в дитячому сні.

І тільки степовий шуліка, що піднявся на таку височінь, на якій його міг запримітити хіба що гостроокий Клюсик чи Джузеппе, бачив, як унизу, під ним, тією ж дорогою, але відставши на два-три фарсахи, мчали два десятки татарів на чолі з Кадиром. І ще шуліка бачив, як далеко, аж на краю обрію, їхав інший татарський загін на чолі з сеньйором Гаспареоне та мурзою Ризою.

Степові шуліки можуть бачити на багато верстов. Тільки шкода, не вміють сказати про те, що побачили. А Петрові так треба було знати, що діється довкола…