Грає синє море

Руки в Балабая були, як і в усіх, — великі чорні руки сільського коваля, що звикли кувати рала й шаблі, гнути й випрямляти залізо. Але як можна було такими руками малювати богородиць з дітьми — цього Тиміш і досі не міг збагнути. Щоправда, уже пізніше, через багато літ, він зрозумів, що святі, мальовані Балабаєм, були красиві своєю грубою мужицькою вродою — дивно схожі на Балабаєвих односельців, вони були ніби з заліза. Власне, таким він бачив свій народ… Вулицями Ямок ходили люди, в яких можна було пізнати то Георгія Побєдоносця, то Миколая-угодника, то апостола Павла. Навіть і його, Тимоша, маляр зобразив на руках у матері Оришки… А от Юду, що продав Христа за тридцять срібняків, Балабай намалював по пам’яті з Омелька Вишкребка, який, потрапивши в турецький полон, зрадив і мову, й віру, та й став начальником яничарської орти.

Дзвін усе бамкав та бамкав, і Клюсик, по спині якого знову побігли мурахи, знайомими крутими дерев’яними сходами почав поволі підніматися на дзвіницю.

Тиміш піднявся і завмер, вражений. Перед ним був той самий чоловік, про якого він, Клюсик, щойно думав. Тільки був той чоловік страшний — сиве, давно не стрижене волосся безладно стирчало в усі боки, мов дріт, борода звалялася, очі були безумні й згаслі, а руки… Рук не було по лікті. «Як у того Тодора Трагіри з Сугак, про якого розказував Петро!» — холодіючи, подумав Клюсик… Культями, які ще не загоїлися і кривавились, — це Тиміш побачив навіть у півтемряві, — колишній коваль тримав мотузку від дзвону і в якомусь відчаї смикав її.

Він і на Клюсика спершу не звернув аніякісінької уваги, і Тиміш ходив довкола нього, намагаючись зазирнути у вічі, й ніяк не міг повірити, що цей страшний чоловік — це той самий Павло Балабай.

— Дядьку Балабаю! — гукнув Клюсик, намагаючись пересилити бамкання дзвону. — Дядьку Балабаю! Ковалю!

При останньому слові колишній коваль випустив мотузку. В його очах щось блиснуло.

— А де люди? — запитав Тиміш.

Балабай жував якусь траву і дивився на козака, наче силкуючись його впізнати. Нарешті, здається, пізнав, бо з зусиллям проковтнув пережовану траву, щось промимрив.

— Ісус… — прошепотів Балабай. — Ісус… А богородицю вбили…

— Де люди? — перепитав Клюсик, ще не розуміючи, що Балабай говорив про смерть не богородиці, а його матері, Оришки.

— Я поховав богородицю у дворі! — прокричав Балабай, ніби Клюсик оглух від бамкання так само, як і він, колишній коваль.

— Де люди? Чому нікого немає? — допитувався Клюсик, усе ще нічого не розуміючи.

— Турки!.. Татари! — кричав Балабай. — Убивали… Ясир гнали! Я поховав… Богородицю поховав… Миколая-угодника… Георгія Побєдоносця… Там, де повмирали, там і поховав…

І лише тепер Тиміш зрозумів. Коваль казав про його матір Оришку, про сусіду Миколу Горобця, про Грицька Каруцяка, про Охріма Нестріляя, про інших ямківчан. Балабай, напевне, позабував імена та прізвища своїх односельців, тепер уже просто кричав:

— І отого поховав… І он оту… І тих немовлят… І бабу… І діда…

Клюсик схопив за мотузку і, сам не знаючи чому, почав дзвонити разом з Балабаєм. Балабай відпустив мотузку, а звуки летіли, плакали, кричали, волали…

І Балабай, побачивши, як у півтемряві блиснули сльози в очах козака, якого він запам’ятав ще малим, поволі почав приходити до тями…

А потім настала тиша.

Клюсик повільно вів коня безлюдною вулицею села. П’ятеро вершників мовчки їхали за ним.

Позаду лишилася замовкла церква, лишалися хати — порожні, дикі, вони дивилися на подорожніх чорними вікнами. Та ще, мов покалічені руки, німо здіймалися над порослими травою могильними горбками хрести — два зв’язані патики, зв’язані то якоюсь мотузкою, то перевеслом уже висохлої трави. Певно, хтось ховав людей там, де їх і застала смерть. «Хтось». То був Балабай… Поховав усіх, кого міг, а тепер дзвонить за їх упокій.

Олександр їхав мовчки, і думав він тільки про одно: доки це все буде? Доки будуть оці безлюдні села, усі оці жахи на білому світі? Він на мить уявив собі свій Трапезонт, уявив Стамбул — без жодної душі на вулиці. Йому стало моторошно.

— Тихше, — півголосом наказав Клюсик, і аж тоді побачили, що він зупинив коня.

Клюсик стояв перед рідною хатою, і з кожним ударом дзвону, який у цю мить знову ожив у потемнілому небі, його погляд зупинявся на чомусь знайомому. Вибиті вікна, зірвані з петель двері, серп, що стирчить у стрісі.

— Моя хата, — прошепотів Клюсик і, мовби не бачачи нічого, переступив перелаз. Розводячи бур’яни руками, повільно йшов до хати. Перечепився об щось і мало не впав. Інстинктивно вихопив шаблю й рубонув, мов по гадюці. Рубонув — і більше не міг стримати ні руки, ні власного болю — рубав шаблею бур’яни направо й наліво, йдучи до могили, де лежав хтось із його роду, певне, мати.