Грає синє море

Напружуючись усім тілом, Петро обережно ступнув. Нога підігнулася, йому стало жарко від болю, що охопив геть усе тіло, але він устояв.

— Дай відпочити, — важко дихаючи, мовив Петро. І раптом: — А ти думав про те саме?

— Про те саме…

— Ну, і що?

— Нічого… Дещо придумав… Бити треба… Бити до ноги все їхнє військо, топити весь їхній флот, тільки так можна примусити їх відступити. Іншого шляху нема. І доки тяжко поранений звір зализуватиме рани, набиратися сили, щоб, як тільки полізе він ізнову, вдарити ще дужче…

— Ну, це ти від злості, від того, що побачив учора. А коли ти побачиш розгромлений Синоп чи Стамбул, то ти подумаєш навпаки?

— Потім будемо про це говорити… Ступни ще раз.

— Тримай мене, я ще ступну, — попросив Петро.

— Тримаю, тримаю…

Так вони дійшли від однієї стіни до другої. Потім Олександр зовсім відпустив Скрипника, і той, гнучись, мов поранений ведмідь, клишоного пішов по хаті.

— Ось так, — намагаючись усміхнутися, від чого сіпнулася ліва щока, мовив Олександр. — Походи трохи, розійдешся… А там і рукою поворуши, розжени кров. Тільки не поспішай, Авдиторе…

Петро зиркнув спідлоба на Олександра:

— Був Авдитор, та весь з’їздився… Наткнувся-таки на загибель свою…

— Ти наткнувся на мою загибель — стріла призначалася мені…

Петро промовчав, поволі ходячи по хаті. Він повинен розігнати кров, і тоді проживе ще добу. А там хто його знає? Може, й справді, знайдуть якусь ворожку чи шептуху, яка допоможе йому, Петрові, нарешті, доїхати до Києва.

Несподівано забамкав на церкві дзвін. Отже, прокинувся Балабай. Може, хоч цей дзвін примусить Клюсика згадати, що його чекає товариство…

— Клюсику! — загорлав Джузеппе за хатою. І знову: — Клюсику!

І здалеку почулося:

— Біжу!..

Він прибіг — засапаний, забрьоханий у вранішній росі й переляканий.

— Татари!

Всі переглянулися, не в силі сказати щось у відповідь.

— Скільки? — діловито запитав Скрипник. Він знову був тим Петром, до якого всі встигли звикнути в дорозі. Тільки рухи його були трохи повільніші, ніж звичайно, та ще по обличчю пішли червоні й білі плями. А голос той самий — твердий, рішучий і спокійний…

— Десятків зо два, — скоромовкою відповів Клюсик.

— Ясно… — Петро неквапливо пройшов по хаті. Потім повернувся до Йована: — Негайно заведи коней у повітку і будь при них, щоб вони не заіржали, як тут проїжджатимуть татари.

Йован кулею вилетів з хати.

Петро глянув на Джузеппе й графа:

— Ви перебіжіть у сусідську хату і тримайте під пістолями вулицю. Але першими не стріляти!.. Може, вони промчать по селу й нічого не помітять…

Подивився на Клюсика:

— Ми лишаємося з тобою тут. Набивай пістолі. Але, знову ж, щоб не бачили ні тебе, ні мене. Вони можуть спочатку вислати розвідників. Ми не повинні себе виказати…

Іще раз, уже швидше, пройшов по хаті. Глянув на Олександра і Джузеппе:

— Біжіть, та швидше! А ми тут з Клюсиком іще поговоримо…

Граф з італійцем вийшли. А хвилин за три Петро побачив, як на горі над селом з’явилося троє вершників. Вони якусь мить постояли, дивлячись униз, потім почали обережно спускатися в Ямки…

Тривожно зринав над селом у небо дзвін…

Балабай дзвонив собі й дзвонив, він не знав навіть, для чого все це робить. Отак звик з раннього рання до пізнього вечора бити молотом по ковадлу, тому й зараз приходив до церкви, як до кузні, щоб дзвоном металу розбудити село… Балабаєві здавалося, що коли він довго дзвонитиме, то повстають з могил його загиблі односельці, повернуться з неволі взяті в ясир ямчани і прийдуть до церкви, щоб, помолившись, починати нове життя.

Унизу почувся тупіт копит, але Павло Балабай навіть не звернув на те уваги. А потім згадав, що хтось тут уже їхав. Він підійшов до поручнів і звісив голову, щоб подивитися.

Внизу стояли коні. На одному з них сидів татарин. Він подивився на Балабая і кинув у нього арканом…

Балабай відхилився вбік, зашморг пролетів повз нього.

А сходами знизу, наближаючись, гримотіли чиїсь кроки…

Тривожно стало Клюсикові на серці. Дзвін ніби захлинувся й замовк. Ця тиша, що настала зненацька, гримнула у вухах, мов постріл.

Петро, завмерши біля вікна, напружено вдивлявся в вулицю. Він не бачив, як Клюсик по-кошачому нечутно вискочив надвір і принишк під тином…

— Сакраменто! — вилаявся в сусідській хаті Джузеппе, побачивши, що Клюсик з’явився надворі. — Що він надумав? — просичав італієць. — П’єтро ж казав, щоб…

— Тихо! — прошепотів Олександр і кивнув головою у бік церкви.

— Сакра… — і слово завмерло на губах Джузеппе.

Від церкви їхало троє татар, ведучи на аркані безрукого чоловіка. Аркан другим кінцем був прив’язаний до сідла середнього татарина, а ті татари, які по краях, їхали майже поряд з безруким чоловіком і по черзі шмагали його нагайками, підганяючи.