Грає синє море

Пан Адамек вирішив зупинитися. Якщо він повбиває всіх ординців, залишених сеньйором Гаспареоне, той, повернувшись, помститься на корчмареві, звинуватить його в допомозі Адамкові. «Хай лишаються жити — розкажуть своєму доводці, що й як сталося», — подумав пан Адамек.

Під’їхав до корчми, викликав переляканого корчмаря, повідомив його про те, що сталося, наказав покласти в торбу харчі, вдягнув чийсь бешмет та й рушив у степ. Мав намір наздогнати Клюсика й віддати йому картярський борг.

— Так це і є мої Ямки?

Голос у Клюсика аж затремтів, і Петро навіть одвернувся від Тимоша, щоб не бачити, як у того заіскрилися на очах сльози.

Сонце вже сіло, повітря було прозоре, як це буває вечорами передосінньої пори. Під горою, в широкій долині однієї з приток Бугу, лежали Ямки. Вони й справді скидалися на величезну яму — може, вибиту хтозна-коли велетенським метеоритом, а зараз зарослу садами, в зелені яких збіліли хати. Посеред села, на вигоні, височіла стара церковця, ще далі ліворуч, біля річки, виднівся водяний млин.

— А онде й моя хата! — прошепотів Клюсик. — Он, бачиш, явір біля неї височенний! Підріс, коханий мій. І ще два явори виросли, доки мене тут не було. А були зовсім малі, звідси й не видно.

Клюсик дивився на Ямки, втираючи сльози, які весь час набігали на очі. А в Петра очі були сухі. Він, примружившись, дивився на село й поза село, намагаючись побачити щось підозріле. Якась думка крутилася в голові, але яка — він ніяк не міг упіймати. Щось тривожне, насторожливе було в цьому пейзажі, щось не таке, до чого він звик. Але що саме — Петро ніяк не міг збагнути.

Мовчки дивилися на Ямки Йован, Джузеппе і Йон…

Коні стояли, відпочиваючи після денного бігу. Вони мотали хвостами, але вуха їхні були нашорошені.

І тоді Джузеппе сказав, плутаючи італійські й сербські слова:

— Муерта! Смерть! Смерть у цьому селі!

Клюсик з перекошеним обличчям одірвав погляд від села і глянув на Джузеппе.

— Що ти сказав? Повтори!!!

Джузеппе мовчав. Більше він нічого не міг сказати. А Йован озвався. Це, здається, були його перші слова за сьогодні:

— Хата з дітьми — базар, хата без дітей — мазар…

«Мазар» — по-турецькому означає «кладовище»… І тільки після цієї фрази Петро збагнув, що його мучило й тривожило, коли він дивився на Ямки. Він не побачив тут жодної людини!

І раптом Клюсик зареготав, показуючи рукою на церкву. І всі засміялися теж. Власне, не всі. Бо Йован сидів, не розтуляючи рота.

Від церкви раптом долинув дзвін. Лунає дзвін — отже, в селі є люди. Треба ж комусь дзвонити, треба ж когось скликати.

— Вперед! — вигукнув Клюсик і перший рушив униз.

Але чим далі він спускався вниз, тим кінь його біг повільніше. Потім Тиміш обернув до Петра розгублене обличчя і сказав:

— Тю ти, чортяка! Я за ці роки, напевне, вже все позабував! Чи то в селі якесь свято, чи то ще щось, раз калатають у дзвін! Тільки на весілля так не дзвонять… Та й на похорон — уже пізно.

…Дзвін долинав ближче й ближче, а загін із шести вершників спускався вниз зарослою дорогою. Ось уже й крайні хати.

Клюсик осадив коня і вигукнув:

— Агей, люди! Здорові будьте!

Ніхто не відповів… Тільки дзвін гупав і гупав…

Не злазячи з коня, Клюсик уважно роздивлявся вулицю. Все знайоме і водночас дивовижно чуже. І раптом його ніби стрілило в груди — він побачив у стовпчику перелазу зламану стрілу. Під’їхав, вийняв, почав уважно роздивлятися.

Тривожно, тривожно задзеленькало на дзвіниці…

Тоді, не кажучи жодного слова своїм супутникам, Тиміш погнав коня вулицею — від хати до хати. Ось друга хата, тут, здається, жив Балабай зі своїм сімейством… Бур’ян, повибивані шибки, зірвані з петель двері…

Третя хата… Бур’ян… пустка…

Клюсик перелякано озирнувся назад. П’ятеро вершників повільно рухалися за ним. Спускалися сутінки. У повітрі одинокі, мов сироти, плавали звуки дзвону. Не чути було навіть стукоту копит Клюсикового коня, тільки поволі спадала курява, що її давно вже, напевне, не тривожили нічиї ноги…

Клюсикові, щоб доїхати до власної хати, треба було ще проскочити повз церкву, з дзвіниці якої безперервно долинав надтріснутий мідний гук.

Якби не було довкола такої пустки, він би, напевне, проскочив повз церкву, перехрестившись на ходу, та й усього… А зараз він їхати далі не міг. Клюсик зіскочив з коня і зайшов у церкву.

Він і тут побачив ту ж саму пустку, що й на селі. На підлозі валялись порубані ікони. Їх, напевне, рубали кривими шаблями, бо сліди від ударів по дереву були криві й страшні, мов рани на живому тілі.

Ці ікони малював Павло Балабай, повз хату якого щойно проскочив Тиміш Клюсик. Малював він не бозна-як, але Клюсик, коли був іще малий, весь час ходив разом з такими ж хлоп’яками, як і сам, за цим дивовижним чоловіком, вічно забрудненим фарбами, і дивився на його руки…