Грає синє море

Мовчки дивилися на Клюсика Йон та Джузеппе, Йован, Олександр і Петро. Олександр розумів: тут розігралася трагедія, одна з багатьох трагедій цього народу, до якого він зараз ішов. І цю трагедію принесли ті самі люди, над якими він, Ях’я, хоче царствувати. Не хоче він царствувати над катами, не хоче, щоб падали й на нього сльози Клюсика та його народу, сльози сербів і чорногорців, угрів та поляків, молдаван і болгарів, гай-гай, скільки народів може він назвати! Чи ж може бути янголом цар катів? Але хіба весь його народ, хіба всі османли — кати?

Свистіла Клюсикова шабля, рубаючи без розбору направо й наліво, і розумів Олександр, що якби зараз на шляху цієї шаблі стояли турецькі діти, турецькі жінки й діди — з усіх летіли б голови. І він, Олександр, що б він міг сказати Клюсикові в цю мить? Гримів дзвін, закликаючи до помсти. Кому мститися? Йому, Олександрові? Чи якимось турецьким немовлятам? За що? Адже не він це робив? Чому ж йому так боляче й так соромно?

Олександр спідлоба дивився на Клюсика, який стояв над могилою, і якесь вороже почуття до Тимоша кипіло в душі, наче не турки, а Клюсик був винен у всій цій трагедії. І знав же, що не так усе це, а…

Клюсик постояв над могилою, потім, утерши рукавом сльози, мовчки пішов у хату. Відсунув двері, що висіли на одній петлі, вони зарипіли…

Петро повільно зліз з коня, за ним те ж саме зробили усі і пішли в хату…

Клюсик поклав своїх товаришів спати в хаті, а сам цілу ніч ходив по селу. Він згадував батька й матір, згадував двох сестричок, яких не застав. На кладовищі за селом знайшов могилу батька. Цвяхом на хресті було випечено, коли батько помер, — два роки тому. Могил сестричок не було, отже, їх забрали в неволю.

Він не помітив, як стало сіріти надворі, а далі й розвиднятися. Вже коли стало сходити сонце, тоді ніби отямився. Знову озвався дзвін на церкві. Клюсик стояв на горі і добре чув, як скликає той дзвін усіх живих. Далеко по вранішньому степу лунають його звуки… Тиміш подумав: не треба дзвонити!

Щойно подумав, як побачив на обрії, на синьому заході, загін вершників. Вони не могли бачити Клюсика, бо він стояв між ними й сонцем, а Клюсик бачив усе і розумів: то татари. Можливо, ті, яких веде Гаспареоне…

Розділ шістнадцятий, який оповідає про надію, оте останнє, що гине в людині

Петро відчував, що сьогодні, мабуть, його останній день. У Клюсиковій хаті його зморив-таки сон, він тривав недовго, — всього дві чи три години за останні дві доби. Але перед світанням Петро прокинувся — щось шпигонуло в серце. Він зрозумів, що отруйна стріла продовжує свою дію, отрута входить все далі й далі в тіло. Голова була ясна, але тіло стало таким важким, що просто неможливо було піднятися. Плече горіло, наче облите окропом, уся ліва рука розпухла, опух перекинувся на груди й на спину, та навіть головою повернути було боляче й важко. Три дні — казав корчмар. Позавчора зранку Петра було поранено, сьогодні мине дві доби. Лишиться одна доба. Завтра Петро лежатиме, як колода, все тіло його розпухне, і не зможе він поворухнутися, — і тоді зупиниться й серце. А він так і не довіз Олександра хоча б до половини шляху від Дністра до Києва…

Світало… Хлопці спали, сопучи носами, за хатою паслися коні — Петро чув їхнє форкання.

Петрові не хотілося будити товаришів, але треба було негайно виїжджати. Дорога далека й важка, і треба якомога швидше відірватися від татар. Ще один день доброї їзди — і тоді можна вважати, що Олександр майже в безпеці: татари далеко від Дністра не підуть, хоч би як того Гаспареоне хотів…

— Вставайте, хлопці! — сказав голосно Петро. Чотири голови заворушилося. Спочатку підвівся Йован, за ним Джузеппе. Прокинулися Йон і Олександр…

— А Клюсик де?

«Ходить, напевне, по селу, — з досадою подумав Петро. — А треба ж їхати, і якомога швидше…»

Він розумів Клюсика: той вражений тим, що на місці рідних Ямок застав пустку. Але ж треба думати і про завдання Борецького.

Скрипник спробував устати, але не зміг. Усе тіло мов налилося свинцем. Він обережно спробував перевалитися на живіт, але зачепився плечем за стіну й охнув…

— Графе, — сказав він підкреслено спокійно, — підійди до мене, я маю щось сказати.

Олександр підійшов, на його обличчі був подив.

— Хлопці, вийдіть усі, у нас таємна розмова! — наказав Петро.

Джузеппе і Йован здивовано перезирнулись і мовчки вийшли. А Йон поглянув на посіріле обличчя Петра і сказав:

— Бадю Петря, вам погано? Так?

— Кому сказано вийти? — обернувся до хлопця Олександр. І коли молдаванин вийшов теж, запитав: — Що таке, Петре? Погано?

— Допоможи мені підвестися, — попросив Петро і засоромився свого безсилля. — Ти розумієш, от ніяк не можу… Тіло важке, і ніякої сили нема…

Олександр, намагаючись не показувати свого хвилювання, мовчки взяв Петра за поперек. Петро охнув, але наказав:

— Підіймай, підіймай!.. О, отак…

Руки й ноги були неслухняні. Руки безсило висіли, а ноги не хотіли стояти. Все тіло боліло, мов по ньому пробіг табун коней…