Грає синє море

— Ти-хо, — прошепотів Олександр, цілячись в ординців з двох пістолів. Він не знав, що зробити, щоб виручити цього нещасного, такого ж, як і той, якого вони учора бачили в Сугаках… Що робити? Він, граф Олександр, претендент на турецький престол, майбутній вершитель доль мільйонів людей, не міг зараз допустити, щоб ось отут умирала людина… Але ж є наказ Петра: мовчати. Мовчати, хоч би там що було! Мовчати, бо тоді кінець усім.

Татари вже минали хату, в якій сиділи Олександр і Джузеппе, зараз вони пройдуть повз хату, де засіли Петро і Клюсик, і все буде тихо, і вони вб’ють цього нещасного, незнайомого йому, синові чужої землі, чоловіка… І вони всі мовчатимуть! П’ятеро мовчатимуть, бо берегтимуть життя шостого — Олександра. А шостий?

І Олександр вискочив у вікно. Ще мить — і він перестрибнув тин і вискочив на дорогу.

— Стійте! — вигукнув він.

Але ординці не оглянулися. Бо перед ними стояв Клюсик з двома пістолями в руках.

Татари зупинилися. Ні до якого бою вони не були готові, а цього безрукого потягли тільки для того, щоб прогнати його селом, зробити розвідку разом з розвагою, а тоді притягти його на аркані, звісно ж, уже мертвого, до ніг мурзи Ризи та отого баші в одязі фаранга…

— Ви чого оце, ненажери, каліку чіпаєте? — запитав Клюсик.

Вони не розуміли його мови, але втямили, про що він питав.

— Де моя мати? Де мої сестри? Де моя наречена? Де моє село? — закричав Тиміш. І гримнули два постріли.

Коні двох крайніх ординців піднялися ставма, скидаючи з себе уже неживих вершників. Той, що був з арканом, круто повернувши, кинувся назад. Олександр ледве встиг відскочити, щоб не втрапити під копита й шаблю татарина, його постріли пролунали запізно — ординець мчав уже вулицею, тягнучи за собою Балабая, який уже не схожий був на людину…

Пролунали ще два постріли. Спочатку впав ординець, а вслід за ним, перевернувшись через голову й жалібно заіржавши, впав кінь.

…Петро, понуро, по-ведмедячи міряючи кроками хату, мовчав. Мовчали всі. Тільки в кутку на чиємусь плащі хрипів, доходячи, Балабай. Аркан смикнув його надто сильно…

— Ну? — нарешті запитав Петро, люто зиркаючи в бік Олександра і Клюсика. — Ну? Врятували?

— Я не міг… — понуро відповів Олександр.

— А я, розумієш, міг! А я міг спокійно дивитися! — визвірився Скрипник.

— Петре, — діловим тоном перебив Йован. — Татари з’явилися з другого боку — ще на одній горі.

— Ось і захлопнулася пастка, — повільно промовив Петро. — Тепер нам залишається якнайдорожче продати голови… — Зітхнув, оглянув своїх товаришів. Потім підійшов до вікна, поглянув на гору. Сказав: — Кінець розмовам! Будемо битися! Все!

— Можна вийти біля водяного млина, — озвався Клюсик. — А я залишуся тут і битимусь, доки ви не вийдете з Ямок. Я їх затримаю на якийсь час…

— На який же ти час затримаєш? На дві хвилини? Чи на три?.. Красиво вмерти хочеш? Не вийде!

— Ніхто не хоче вмирати, — розсердився Клюсик. — І ти це краще за мене знаєш. Але я в своєму селі. Я знаю тут кожен завулок.

— Цить! — обірвав його Петро.

Проїхавши лісом, а потім болотом, пан Адамек значно скоротив собі шлях і наздогнав Марійку з Яремком неподалік від Ямок.

— Сто дяблув! — гукнув він замість привітання. — Я за вами женусь півдня й цілу ніч.

Марійка зиркнула на пана Адамка і всміхнулася тільки очима. Було добре, що поляк вирвався з халепи, він усе-таки і їм допоміг, але що робити з ним далі? Адже зараз, напевне, почне знову залицятися.

Але пан Адамек не залицявся, та й виглядав він далеко не хвацько. У крові, у саднах, неголений, волосся розкуйовджене, очі червоні…

— Куди їдете?

— На Ямки!

— А що — вони там?

— Гадаю, що там, — відповіла Марійка, поглянувши на Адамка.

— Це те безлюдне село?

— Воно…

— Тоді треба дивитися пильно, прошу панєнку. Татари не такі дурні, щоб не здогадатися, куди можуть заховатися втікачі.

З півгодини вони їхали степом, потім ускочили в невеликий байрак, а коли вже виїздили з нього, пан Адамек раптом різко зупинив коня:

— Далі не можна! Онде стоять.

Неподалік стояли вершники. То були татари…

— Але то не є всі, — мовив пан Адамек. — Я знаю. Вони розділилися на дві групи. Але то добже, що їх тут з півтора десятка. Ви будьте тут, у байраці, а я, прошем пробачення, зараз лечу на басурманів і рубаю їх.

— Чекайте! — схопила його за руку Марійка. — Треба подумати…

— Гиндик думав, та в помийниці втопився. Мені ще треба оддати борг Клюсикові. Я йому в карти програвся.

— Зачекайте, не говоріть так багато, — попросила Марійка.

— Я майже добу ні з ким не розмовляв. Знаєте, як то є тяжко? Відпустіть мою руку, вона хоче герцю!

— То буде не герць! Вони уб’ють вас. Вам потрібна підмога.

— Підмога? То б не завадило, але ж…

Пан Адамек ударив себе кулаком по лобі.

— Матка боска! То я є просто вар’ят! Таж тут неподалік — за години півтори доброї їзди — донські козаки на чолі з Петруніним. Я ж йому коня програв!

— Де він, той Петрунін? У якому селі?

— Або у Вербовому Яру, або в Комарівці…