Грає синє море

— Яремку! — круто повернулася до свого меншого брата Марійка. — Треба скакати на Вербовий Яр… Якщо там не застанеш Петруніна, мчи на Комарівку! Скачи, тільки не попади в лабети татарам. І скажи козакам: хай негайно скачуть сюди, на допомогу нашим! Зрозумів?

— Скажи від імені самого пана Адамка Квятковського, що це його прохання й навіть наказ! — додав поляк.

— Сідай на мого коня, — мовила Марійка. — Він ніби не так притомився.

…Вона поцілувала брата, від чого хлопець почервонів, мов рак, потім, коли він повернув коня, щоб їхати, шмагонула по крупу коня поводом.

— А нам доведеться залишити коней тут і через оті кущі добиратися вниз пішки, — сказав пан Адамек.

— Як ви відгадали мою думку? — запитала Марійка, не спускаючи очей з Яремка, який мчав по видолинку.

— Намагаюсь вам сподобатися, — засміявся пан Адамек.

Спуск у Ямки — крутий. Пішки можна пройти в село з будь-якого боку. А от кінним татарам, які почуваються в своїй стихії тільки тоді, коли вони їдуть верхи, в Ямки можна вскочити лише дорогою, що переходила в головну й по суті єдину вулицю села.

Біля Балабаєвої хати стояла і його кузня. В кузні Клюсик знайшов невеличку гармату, а за кузнею — льох з двома діжками пороху. Певно, тоді, як татари нищили село, на льох вони не звернули уваги.

Тепер Клюсик подумав про те, що і гармата, і порох можуть їм дуже добре прислужитися. Після Скрипникового «Цить!» Тиміш мовив: «Не треба цитькати! Вислухай спочатку те, що я маю на думці!»

А думка у Клюсика була проста: він з Йоном, — якщо Йон згоден, — перебираються до Балабаєвої кузні, перетинають дорогу арканом, валять ординців на землю і б’ють по них з гармати. Тим часом Петро та інші його товариші добираються до водяного млина. У млині міцні камінні стіни, так що можна просидіти не один день.

— А далі? — запитав Петро.

— А далі вони знімуть облогу, — сказав Клюсик. — Сил у Гаспареоне не так багато… Ми перебили йому вже з добрий десяток вояків, та ще зараз трьох… А в нього було їх з п’ятдесят. Зараз у Гаспареоне вершників… ну, тридцять п’ять — тридцять сім. А нас шестеро. По шість на одного. Не так і багато.

…І от Клюсик та Йон чекають на татарський загін. У руці Тимоша димівся гніт, гармата націлена на дорогу — саме там вони поклали татарський аркан і присипали пилюкою. Клюсик розклав біля себе кілька заряджених пістолів, а Йона послав під дуба, куди виходив кінець аркана. Як тільки татари спустяться з гори і доскачуть до аркана, Йонові треба різко потягти цей волосяний мотуз на себе і втримати, хоч би там що. Ну, а все інше зробить Клюсик.

Татари щось зволікали, все ніяк не наважуючись напасти.

Нарешті Риза наказів спускатися, а сам з Гаспареоне та трьома вершниками лишився на горі і приготувався промчати за своїми вояками після того, як вони розправляться з гяурами.

Йон почув стукіт копит. Він виглянув з-за дуба й побачив, як, набираючи швидкості, з гори їдуть ординці. «Тільки б не зупинилися, тільки б летіли на повній швидкості!» — подумав він, дужче стиснувши в руках аркан.

Коли до нього лишилося якихось п’ять кроків, Йон схопився на ноги й потяг аркан на себе. Він навіть устиг забігти за дерево, і враз аркан різко здригнувся і смикнув молодого молдаванина.

Йон боляче ударився об стовбур, але аркана не випустив, почув перелякані крики людей, іржання коней, потім усе це перекрив постріл з гармати.

Аркан одразу ж ослаб, певне, його перебило гарматним пострілом. Йон схопився на ноги і побачив у пилюці місиво людських та кінських тіл.

Із хати вискочив чорний від кіптяви Клюсик і закричав:

— Нічого не видно! Я вгадав, чи ні?

— Майже, — відповів Йон і вихопився на дорогу.

Прямо на нього летів ординець. Зброї при хлопцеві не було, він кинувся вбік, шабля ординця просвистіла на волосинку від голови, і саме в цю мить гримнув постріл. Татарин промчав ще кілька кроків і звалився в пилюку. Це стріляв Клюсик.

За хвилину Тиміш та Йон були в кузні. Клюсик витер закривавлену шаблюку об шаровари і мовив:

— Ще десятьох недолічиться Гаспареоне! По чотири з половиною на кожного козака лишилося! Зовсім мало…

— Не зовсім, — відповів Йон.

— Слухай, хлопче, біжи зараз на вулицю та позабирай у вбитих зброю, яка є. А я тим часом знову наб’ю гармату.

— Бадя Петря сказали, щоб ми після бою бігли до млина.

— Почекає бадя Петря. Нічого з ним не станеться.

Кущами, наближаючись до млина, йшли Петро, Олександр, Джузеппе й Йован.

— О мадонна, — почувши гарматний постріл, прошепотів Джузеппе. — Може, я побіжу до них? Я ж умію стріляти.

Петро відповів:

— Клюсик обійдеться й без тебе… А от тут ти необхідний. Он бачиш?

До млина залишалося кроків з двісті. Туди ж спускалися з гори спішені татари. Треба було пробігти цю відстань якомога швидше, — щоб ординці не перестріляли Петра та його товаришів з луків.

— Джузеппе, швидше! — гукнув Петро і побіг перший.

Йому лише здавалося, що він біжить швидко. Насправді ж Петро, перевалюючись з боку на бік, ледве пересувався, аж стогнучи від болю. Біль іще можна якось пересклити, але чому ж такі неслухняні ноги?

— Сакраменто! — вилаявся Джузеппе, пробігаючи повз Петра.