Грає синє море

— Він поранений отруєною стрілою, як Сагайдачний. Йому не жити! Ти що — хочеш привезти в Київ його труп? Навіщо?

— Ніхто в нас не поранений, усі цілі, а от у тебе дві третини вояків уже мертві.

— Мені корчмар Лейба сказав, що Ях’я поранений!

— І ти послухав?

— Через півгодини прийде підмога, і тоді інакше поговоримо!

— Не буде підмоги, — упевнено сказав Петро.

— Чому так думаєш?

— Лейба сказав…

І, повернувшись спиною до Гаспареоне, Петро повільно пішов до млина. Щось йому той шпигун іще кричав, але Петро не чув, думаючи тільки про одне: «Дійти, дійти…»

Він уже доходив до млина, коли відчув: падає… Його підхопили чиїсь руки. Це була Марійка, яка вискочила з-за млина.

— Ага! Це ти здихаєш від стріли! — зареготав сеньйор Гаспареоне. І враз замовк: просто на нього з двома пістолями йшов пан Адамек.

— Стріляйте! — несамовито вигукнув сеньйор Гаспареоне.

Засвистіли стріли, і пан Адамек упав, обливаючись кров’ю. Гаспареоне ще хотів підбігти до нього, щоб добити, та раптом почув крик Кадира:

— Касапчі!

Так, це були «касапчі» — росіяни! Це мчали на прудких конях донські козаки Єфтимія Петруніна, і поряд з отаманом скакав на коні Яремко Ціпурина.

Татари кинулися врозсип, вони дерлися на кручу — до своїх коней, та козаки були вже близько. Вже гула земля під копитами дончаків, і знали ординці, що врятуватися не вдасться.

Тоді просто з кручі стрибнув Кадир і підхопив на коня сеньйора Гаспареоне. Він полишив і своїх воїнів, і мурзу Ризу, якому через хвилину козаки знесуть голову, але кинувся рятувати сеньйора в одязі фаранга.

Його прудконогий кінь прогримів копитами по греблі, вихопився на круту гору і помчав у степ, несучи на собі двох вершників.

За півгодини коневі полегшає — на його спині їхатиме лише один вершник: сеньйор Гаспареоне, оговтавшись після першого переляку, тихцем вийме ножа і зажене Кадирові в спину. А сам рушить до Дністра, щоб шукати собі нових воїнів чи спільників — завдання таємної дефтерхани Баба-Алі треба виконувати. Інакше — голова з пліч.

Частина друга

Розділ перший, що оповідає про те, як один гяур хотів осквернити дім аллаха

…Чомусь ніяк не втікає з серця один спогад. Уже навіть здається, ніби все оте вигадалося, а проте мімарові Мусі воно видиться, мов наяву. От і сьогодні прийшов на будівництво своєї мечеті, підіткав поли халата і став з мулярами на риштовання.

Камінь за каменем лягає в стіни нової споруди. Мімар Муса, не дивлячись на подавальника, простягає ліву руку, бере в неї цеглину, випалену за староруським способом, правою тримає черпачок у формі березового листу з розчином, намащує камінь і акуратно кладе…

Вже осінь, а сонце пригріває. Вже й спас давно минув, а все одно тепло. От же людська пам’ять: здавалося, став правовірним мусульманином, а мимоволі згадуються і Великдень, і різдво, і петрівка, і спасівка, і всі інші свята твоєї вітчизни.

Чого б то? Чому ти, мімаре Мусо, не мислиш ширше? Чому ти лише розумом розумієш, що є цілий світ і в нім — істина? І для всього світу — одна є істина. Невже ти не розумієш, що це треба ще й серцем сприйняти? Так чому ж твоє серце ниє за Вкраїною? Що в ній, поневоленій, гарного?.. Ні, ні, вона прекрасна, але ж де ти прикладеш на Вкраїні свій талант? Бо не українцям нині Україна належить… Куди ти подінеш свій талант, мімаре Мусо, якщо він хоче, прагне, благає дії?! А на Вкраїні йому діяти не дадуть. Що міг зробити зі своїм геніальним хистом Атанасій Слабошпицький, цей український Архіт, Евклід, Птоломей, Архімед і Коперник, якщо його книга існує в однісінькому примірнику, бо вельми мудрі земляки, побоявшись кари господньої, не захотіли видрукувати її? Тепер сія книга лежить за тридев’ять земель од України…

Якщо підвести голову й окинути оком увесь будівельний майдан, то можна вже бачити, як поволі росте із землі велична споруда, восьме диво світу. Це диво постане, як виклик небесам. Ні, не як виклик, а як гармонійне поєднання земного в небесному. Коли Надир-бей подивився на малюнок мечеті на папері, а потім на її модель у глині, він перелякано запитав: «А не впаде?» — «Ч-числа к-кажуть, що н-ні», — одповів Муса. «Що ти мені — числа? — роздратовано перебив Надир-бей. — Не з чисел голови зніматимуть, а з тебе і з мене, якщо не так… Скажи, а що тобі аллах підказує?» Аллах Мусі нічого не підказував, усе, що треба, підказував йому розум. «Аллах зі мною числами й лініями говорить, а з тобою, о славний Надир-бею, як?» — Надир-бей не знайшов, що відповісти. Замовк на кілька хвилин. І лиш по тому, погладивши свою мовби відпрасовану бороду, відповів: «Оскільки числа вигадав аллах і наділив кожне число й лінію своєю премудрістю, то, звісно, числа мають говорити істину. Та чи вмієш ти читати божу премудрість у числах та лініях? Що скажеш, мімаре Мусо?» — «Н-намагаюся. І дещо м-можу».

Камінь за каменем, камінь за каменем… Уже жарко стало. Робітники дивляться, як завзято працює сам мімар Муса, і теж намагаються не відстати.