Грає синє море

Але ж Спиридон сидить у нього вдома, поранений. Йому треба одужати, а вже потім щось придумувати, що робити далі.

Мімар Муса труснув головою, озирнувся. Побачив руки свої — брудні, у розчині будівельному. Підійшов до калюжі, почав їх мити.

По другий бік калюжі стояв плямистий пес, що хлебтав червоним, мов яничарське знамено, язиком каламутну воду… Переїв якихось кендюхів десь на вулиці, тепер намагається втамувати спрагу.

У кожного своя справа, і в кожного — своя спрага. Хто хоче води з калюжі, хто спрагне Істини з великої літери…

Мімар Муса вимив руки, поправив свій забруднений халат, помацав чалму на голові — чи не збилася, провів вологими руками по обличчю.

Руки псятиною не пахли, хоч собака продовжував хлебтати з калюжі, наче йому хотілося випити всю воду…

Розділ другий, який розповідає про Лозовицький ліс та про те, що в ньому діялося

Цей ліс тягся уздовж, розпросторювався вшир, переступаючи через ріки та річечки, і соколам, що ширяли над ним, він видавався безкраїм морем з острівцями полів, з піщаними виспами нечисленних сіл та містечок… Дороги губилися між пишними деревами і визирали з хащів тільки тоді, коли ліс опадав. Але соколи цього не бачили, в цей час вони були в далеких, чужих краях, і десь під гарячим сонцем вони мріяли про свої краї, про своє зелене море, якому — ні кінця, ні краю.

Марійка любила свій ліс, любила за будь-якої пори, і коли вона ходила в ньому, їй весь час здавалося, ніби він дивиться на неї зусібіч своїми очима, невидними нікому, тільки їй. Дівчині здавалося: вона знає, про що думає оця сосна, за чим тужить береза, які казки згадує папороть… І це була не вигадка, їй справді здавалося, що вона знає. Знала вона, чого хворіє те чи інше дерево, відчувала навіть, коли воно помре. І їй тоді було так шкода дерева, що вона аж плакала…

А то, коли вже вона стала велика, підійшла до старої верби навесні й почула: хоче вмирати стара деревина, та сама, під якою вона стільки разів сиділа, слухала її шепотіння, що переходило в дивну, тільки їй зрозумілу музику, і так стало Марійці шкода це дерево, що вона почала обіймати стовбур, тулитися до пониклих гілляк, на яких ніяк не хотіли розпускатися бруньки. А колись же вибухали найраніше! Марійка і сама не знала, чому вона так просила стару деревину не вмирати. Здавалось їй: як умре верба, то й у ній, Марійці, щось умре дороге й світле. Дівчина довго сиділа під деревом, розповідала казки, півголосом співала пісні, а потім і задрімала… А коли прокинулася — побачила у вранішній півтемряві, як набубнявіли бруньки, як висипали сережки на старій деревині.

От і зараз Марійка не хоче, щоб умирали Петро і пан Адамек. Вони лежали, непритомні, у хатині посеред лісу, а дівчина припадала то до одного, то до другого, намагаючись викликати в їхніх тілах оту дивну силу, яка не дасть їм померти. Лікувати Марійка вміла — ще від прабаби навчилася, і якщо пан Адамек лежатиме спокійно та не позриває завоїв з ран, він виживе. З Петром гірше. Точить його татарська отрута, а чим проти неї діяти, поки що не знає ніхто ні в Києві, ні у Фастові, ні у Лозовиках…

Їх везли з Ямок цілий день. Загнали двох татарських коней, доки добралися в цей ліс, у Марійчину хатину. А далі три вершники поїхали, бо дуже спішно треба бути їм у Києві, пообіцявши за тиждень прибути сюди й привезти ліки, якщо їх можна буде хоч десь дістати.

Марійка ходила лісом, шукала зілля, щоб вилікувати Петра, а ліс мовчав. Він сказав би їй, якби знав, а то й ліс не знав. Дівчина варила відомі поки що їй трави і відчувала: ні, це не допоможе. І тоді вона сідала біля Петра і уявляла, як її саму точить хвороба, і напружувала всю свою волю, наче підказувала своєму серцю: стукай, стукай! І Петрове серце стукало, бо так наказувало Марійчине серце. Здавалося тоді дівчині, що якась частка її здоров’я по краплині переходить у його безсиле зараз серце.

Так минала ніч, він іще жив, і ота зміюча отрута ще гризла його життя, ще ніяк не могла дістатися до серця.

Якось під ранок вона раптом подумала: «А чого ж я змій-трави не спробувала?»

Вона схопилася від Петра і вискочила в ліс. Було ще темно, та вона не зважала, було їй холодно, та й холоду не відчувала. Марійка бігла до урочища, де росла змій-трава.

А коли повернулася, то побачила, що на неї дивиться пан Адамек. Вона глянула туди, куди вказував поглядом поляк, і захиталася від болю та страху: Петро лежав, вишкіривши зуби і, здавалося, не дихав! Вона кинулася до нього, розсипаючи по долівці змій-траву, упала біля нього і, ридаючи, почула, що він ще дихає. Вона чула, як важко, глухо, з зусиллям стукало його серце.

Пан Адамек подивився на Марійку та Петра, а далі заплющив очі, бо отямився він тільки на кілька митей, і то тоді, як почув, що в хаті стало страшно тихо — так тихо буває лише тоді, коли спиняється чийсь подих і замовкає серце… У пана Адамка заплющилися очі, і він знову почав марити…