Грає синє море

І враз Муса мов закляк. Став, випростався, камінь тримає в руці, стискає його побілілими пальцями.

Знову згадалося…

…Невелика, але вельми красива мечеть на околиці Адріанополя. Коли Муса бував у цьому місті, він завжди приходив помилуватися вишуканим її силуетиком, лініями, що рвонулися увись, якоюсь незвичністю візерунків з кольорових плиток. Ніби дівчина-вкраїнка у вишиваній сорочці стала тут, на землі турецькій, та й дивиться у небо, на журавлів, що летять у рідний край — за море…

Мімар Муса знав, що зодчим не дозволялося залишати свої грішні імена на священних мурах зведених ними ж будівель. І все ж він шукав це ймення. Як правило, майстри залишали свої імена у плетиві візерунків. Поміж ліній, які ніби нічого не значили, раптом запліталася гілочка по-арабськи написаного слова. Муса обійшов тую мечеть не один раз, докладно вивчив кожен візерунок, але слів не побачив. Було кілька плиток, узор на яких незначно, але все ж різнився од усталених на інших плитках ліній. Він узявся перемальовувати візерунки на папір. І несподівано збагнув. Невідомий майстер стилізував під арабську в’язь літери кирилиці, змінив їх майже до невпізнання, але умудрився написати: «Воздвиг сю мосхію зодчий Димитрій з Переяслава». Кирилиця читається зліва направо, а арабське письмо — навпаки. Отже, ніхто з турків не зможе прочитати.

Хто він був, отой зодчий Димитрій з Переяслава? Муса передивився старі документи — жодного слова. Навіть турецького його імені немає. Наче не було зодчого…

Кілька днів тому Муса у своїх справах знову був в Адріанополі. І знову пішов до мечеті. Був вечір. Біля неї побачив кількох робітників, які під охороною яничарів щось робили.

— Гяур клятий хотів осквернити дім аллаха, — у відповідь прошипів вусатий ода-баші. — Та я прочитав його собаче ім’я.

— Що ж то за ім’я? — здригнувшись, запитав мімар Муса.

— Я одразу ж його забув… Ми розбили на друзки оті погані плитки. І тепер ставимо нові, з новими візерунками.

— Що ж там буде написано? Яке ім’я?

— Мімар Амурат з Адріанополя.

— А ч-чи мож-жна — отак? Адже н-ніяких імен н-не велено лишати на мечетях?

— Вам — не велено, а нам — велено. Через сто літ Висока Брама на весь світ розповість про творіння свого геніального майстра — тюрка Амурата з Адріанополя.

— Але ж Д-димитрій з Переяслава д-думав про аллаха, а н-не про т-те, що х-хочеться якомусь яничарові.

— Цить! — засичав ода-баші. — Звідки тобі відоме це ім’я? Ти що — теж урус?

— Як і ти, — спокійно одповів мімар Муса.

— Але чому ж ти, прочитавши раніше за мене, не розбив оте ім’я? Чому?

— Я сам мімар, і дбаю про своє ім’я, — відповів Муса. — Не х-хочу, щоб зникло воно в безвісті… А до того ж аллах сто літ терпів ім’я Димитрія з Переяслава на стінах свого дому — і земля не запалася…

…Камінь випав із заціпенілої руки мімара Муси й покотився униз.

— Чия то псяча лапа камені жбурляє? — зарепетував хтось по-польськи.

— Тихо! То мімар Муса! — зашикали на поляка.

— А мені все одно — чи комар чи мімар! — вилаявся поляк. — Як не може каменя втримати — чого лізе на будову?

— Майстре Болеславе, — отямившись від оціпеніння, озвався мімар Муса, — я прошу в тебе пробачення. Рука стомилася.

— Стомилася, стомилася! А якби вбив?

— Ну і вбив би, — несподівано розлютившись, відрізав мімар.

Майстер Болеслав замовк. Мімар Муса ніколи не бував ще такий лютий.

— Ну чого ти? — підвівши очі на стрункого хлоп’яка-подавальника з рудим пушком на верхній губі, промовив Муса. Подавальник набурмосений, опустивши очі, стояв перед мімаром, мовби не бачив його… Спересердя хотів штовхнути його зі стіни, та враз охолов. Що з тобою, Мусію-Мусо?

А якби і штовхнув оцього рудого вниз — то що? Хто знає його ім’я? Кому він потрібен? Оцій мечеті потрібні його руки, а не ім’я. Ніхто й не згадає його через рік… Та й чи зараз кому цікаво, що є на світі оцей парубійко з Москви?

Мімаре Мусо, а що з твого імені? Мімар Синан збудував мечеть Сулейманіє — це так… Ти, мімаре Мусо, знаєш і шануєш це славетне ім’я, що носив його грек… А що знають про Синана ось оті, що йдуть молитися у вибудувану ним мечеть? Нічого! А що вони про тебе знатимуть? Теж нічого!

І враз згадалася адріанопольська мечеть і яничарський ода-баші. «Хай знає світ, що то будував тюрк Амурат з Адріанополя, а не якийсь там слов’янин Димитрій з Переяслава…» Хотілося заскреготіти зубами й стрибнути зі стіни.

Не помітив, як спустився з риштовань, як мовчки минув притихлих будівельників. Халат з підітканими полами надавав мімарові Мусі вигляду дервіша чи божевільного, а він ішов і нічого не бачив.

…Але ж, Мусо, і на батьківщині ніхто не знає імен зодчих. Хто воздвиг Софію Київську? Хто Лавру? Хто у Чернігові святому звів собори під небо? І ті здивовано й побожно глядять на люд із вись-висот, піднявши брови, мов боги, що на іконах візантійських?..

— Але то — батьківщина! То — для рідного краю! Хай навіть ім’я твоє загубиться навіки, але є край, є батьківщина, є Русь, яка вбирає в себе всі імена!

Зупинився. Чого б то? Від думок? Ніби почув знайомий голос. Спиридон?