Грає синє море

— Отак! — задоволено сказав він. — Щоб був мир, треба спочатку дуже сильно бити їх по руках та головах. І коли в них усе болітиме, до останньої кісточки, тоді вони почнуть думати. Тоді й вони додумаються, що потрібен мир, що потрібно переходити від полювання до того, щоб орати землю і трудитися в поті лиця свого…

А пан Адамек з Марійкою пробиралися серед кущів. Дівчина — з двома пістолями, пан Адамек — з пістолем, шаблею та торбою з харчами.

— Може, дочекалися б темряви? — запитав пан Адамек, коли вони прилягли за кущем, звідки добре видно було татарів, які підбиралися до млина.

— Йому зараз дуже погано… Я мушу бути біля нього.

— У мене серце обливається кров’ю, коли ви до речі й не до речі говорите про пана Петра.

— Його поранено отруйною стрілою. Йому погано! — скрикнула Марійка. — Він може не дожити до вечора!

— А, стріла — то кепсько. Пробачте мені. Я засліплений вами і тому думаю тільки про свій інтерес. Але коли так, то будемо поспішати… Тільки, холеро ясна, як?

Гаспареоне стояв на кручі неподалік греблі й спостерігав за боєм. Біля нього сидів на коні Кадир і, пощипуючи борідку, похмуро дивився на те, що відбувається навколо. Кадир думав…

З того боку, де нещодавно гримнуло вдруге з гармати, мчали два вершники. «Напевне, везуть, нарешті, добру новину, — подумав Гаспареоне. — Може, вони саме там, біля гармати, піймали Ях’ю?»

Та вершники принесли вість про те, що майже всі їхні воїни полягли під вогнем гармати, тільки двоє їх лишилося, і вони не знають, що робити далі. Здається, одного гяура вбито…

Гаспареоне вихопив шаблюку, щоб зняти голови цих боягузів, та Кадир, навіть не дивлячись у бік головного агента таємної дефтерхани, вибив зброю з руки баші в одязі фаранга.

— Я й так маю мало людей, — відрізав він.

— Так нехай вони йдуть на оті мури! — закипів Гаспареоне. — Мені не потрібні їхні голови! Мені потрібна голова самозванця Ях’ї!

— Там стріляють, — лаконічно повідомив Кадир.

— От нехай оці два боягузи й біжать через греблю! П’ятдесят кроків під кулями, а далі… А далі гяури їх не зможуть влучити, там не прострілюється.

Кадир підкликав до себе двох вершників і наказав мчати через греблю, а там лізти на дах млина і розбирати покрівлю, щоб зав’язати бій всередині.

Вершники підкорились. Ось їхні коні спустилися з кручі. У млині — тиша. Ось вони уже помчали греблею. Пролунало кілька пострілів. «Ну, а що я казав?» — подумав сеньйор Гаспареоне.

Ось уже вершники у мертвому просторі.

Кадир дав наказ приготуватися до атаки на млин. Татари висунулися з-за каміння, готові кинутися в бій. Ще якась хвилина — і почнеться!

Та саме в цю мить, коли обидва вершники, залишивши своїх коней, вилізли на покрівлю млина, пролунали один за одним три постріли. І ординці покотилися вниз.

— Тьфу! — розлютився Кадир. — Це хто сказав, що не прострілюється?

— Це стріляли не з млина, — збентежено відповів Гаспареоне.

— Вельмишановний баші! — гукнув Кадир, бризкаючи слиною. — То скільки ж їх тут, отих ваших гяурів? Четверо чи сорок? На Турлі — вони, біля церкви — вони, у млині — вони, в кущах — вони! Я втрачаю своїх людей, але поки що біля моїх ніг — жодної гяурської голови!

Кадир обернувся до своїх воїнів і довго протяжно вилаявся по-татарськи. А під кінець наказав:

— Атака скасовується!

— Ти що? — здивувався Гаспареоне.

— Нічого! Треба думати… Інакше тут усі поляжуть.

— Гей, ви, гяури! — почувся крик знадвору. — Припиніть стрілянину! Будемо розмовляти!

— Які ще можуть бути розмови? — сплюнув убік Йован.

— Гей, гяури! Хай вийде людина від вас і порозмовляє з нами! — знову почулося знадвору.

— Я з ними не говоритиму! — відрізав Йован. — Я з ними говоритиму тільки з пістоля.

— Я говоритиму! — мовив Петро і з зусиллям відірвався од стіни.

— Вони вб’ють тебе!

— Не вб’ють, — заперечливо мотнув головою Петро. — Тільки тримайте їх на прицілі. Якщо вони хочуть переговорів, значить, у них кепські справи. — І до Йована: — Гукни, щоб їхня людина вийшла до каменю, що кроків за п’ятдесят від млина — ми згодні поговорити!

За кілька хвилин біля каменю стояв сеньйор Гаспареоне.

— Тримайте його на прицілі з двох боків, — наказав Петро.

Йован і Джузеппе націлилися з пістолів, а Петро, з допомогою Олександра відчинивши двері, вийшов назовні.

Йти було важко — не тому, що страшно підставляти груди під стрілу, а тому, що боліло все тіло й хитало, мов п’яного.

Не доходячи кільканадцяти кроків, Скрипник зупинився і глухо спитав:

— Ну? Чого треба?

— Мені треба одного чоловіка з вашого загону, — відповів сеньйор Гаспареоне. — Він однак ось-ось умре… Дасте мені його живого — матимете життя і золото.

— Так кого ж вам треба?

— Султана Ях’ю.

— Не знаю такого.

— Ви все знаєте… Гаразд, хай буде інакше: мені потрібен граф Олександр Чорногорський, так по-вашому?

— Ще що треба?

— Більше нічого. Ви нам — Ях’ю, ми вам — життя!

— Багато просиш — мало даєш, Кемалю Сусе!

— Я не знаю ніякого Суса.

— Зате я знаю, — упевнено відповів Скрипник. — Я тобі пропоную інше: забирайся звідси, та швидше, тоді житимеш рік чи два, поки не потрапиш мені до рук!