Грає синє море

Йому на допомогу прибігло ще кілька яничарів. Вони зв’язали, оповили-перетягнули мотузками геть усе її тіло.

Турок сів на коня. Дівчина відчула, як яничари піднімають її. І от вона вже в руках блакитноокого. Турок був би красивий, якби не був турком. Він навіть чимось скидався на того чоловіка, про якого Галя згадала сьогодні, — Петра Скрипника. Тільки цей був без бороди, з тоненькими підфарбованими вусами і з синьою плямкою над правою бровою.

Вона подивилася туркові просто в вічі й крикнула:

— Пусти мене, кьопек!

Турок не розсердився, а засміявся.

Вона ухитрилася навіть плюнути йому в оті безсоромні блакитні очі, в оті чужі, ворожі, турецькі очі, а він закрив їй рота важкою, шорсткою долонею.

Дівчина щосили хапнула зубами за цю ненависну долоню, відчула в роті присмак ненависної басурманської крові, а ще за мить рот їй було запхано якоюсь ганчіркою.

Вона почала задихатися. Але терпіла… «Добре, добре, я задихнуся зараз, я вмру, але вашою не буду, не буду, не буду!»

Турок вийняв кляп з її рота. Галю так занудило, що вона закашлялася, здригаючись всім тілом, з очей бризнули сльози, все обличчя горіло, мов обжалене кропивою. Турок дивився на неї люто й стурбовано. З руки його текла кров.

Він перевернув її обличчям донизу. І знову дорога заскакала перед її очима.

Останнє, що вона побачила, — ліс кінських ніг і далеко в степу безрукий Тодор Трагіра, який через силу підвівся з землі і, хитаючись, зашпортуючись, падаючи й знову піднімаючись, побіг услід за кіньми, мов тягли його на аркані…

Біг, біг, аж доки знову не впав…

Розділ четвертий, у якому герої слухають правдиві історії Джузеппе, стріляють з пістолів і сваряться між собою

На шостий день мандрів од Дністра подорожні, переспавши ніч у Фастові, рано-вранці виїхали до преславного города Києва.

Навіть коні, яких добре-таки притомила далека дорога через кілька країн, — навіть коні побадьоріли, мовби відчували, що ось-ось кінець путі.

Їхали вони битим шляхом п’ятеро вряд, і коненята весело їх несли, і кожному вершникові хотілося співати.

А Джузеппе оповідав свою чергову побрехеньку.

— Одна вельми вродлива сеньйора — не будемо називати її ім’я, бо це зачіпає й мою фамільну гордість! — закохалася в одного красивого сеньйора, що вмів дуже добре стріляти, оповідати правдиві історії й був… ну, як вам про це сказати, добре-таки показним кавалером. І от трапилося так, що в одному запеклому бою цього кавалера було тяжко поранено басурманською кулею. Куля пробила славного кавалера наскрізь — слава богові, що не вирвала йому серця, бо тоді б не було про що розповідати!.. Славному сеньйорові було пробито груди! Майже ядром! І всі вже оплакували його безнадійну долю, бо він уже й не виявляв ознак життя… І от саме тоді з’явилася сеньйора… — не будемо торкатися її ім’я, бо це ім’я стосується моєї особистої біографії, шановні сеньйори! А в цієї сеньйори та був чоловік, який обсипав її діамантами, перлами й золотом. Ім’я цього вельми значного сеньйора я називати вам не буду, бо славне це ім’я не достойне того, щоби його носили на язиках…

Коні бігли по п’ятеро в ряд, і аж курилося за ними.

— Так про що ото я? — продовжував Джузеппе. — Ага! Про оту сеньйору! Так отож вона, довідавшись про страшне поранення славного кавалера, взяла його — власне, не його, а його понівечене тіло, без жодних ознак життя, — до свого палаццо… І поклала його на власне подружнє ліжко, і почала лікувати… І геть усі засоби лікування до нього вона застосувала, але ніщо не допомагало. І тоді вельми шановна сеньйора, перед красою якої схилялася вся Венеція, — та що Венеція — вся геть Італія! — вигнала зі свого палаццо сеньйора — не буду називати його прізвища, аби ви не подумали, що я марно хвастаюся, — і зробила таке лікування, перед мудрістю й майстерністю якого може схилитися весь-усенький світ…

Попереду показалася якась карета, запряжена четвіркою коней.

Джузеппе припинив свою «правдиву» розповідь, а Клюсик примружився і запитав:

— Цікаво, хто це може бути?

Назустріч швидко їхала запряжена четвериком карета, вигойдуючись на пружинах; торохтіли колеса, здіймаючи пилюку, і в тій пилюці безсило бігли, задихаючись, троє чоловіків, прив’язані довгими мотузками до карети.

Трохи позаду скакали близько десятка озброєних вояків з надвірного війська якогось польського графа.

— Клюсику, ти бачиш? — показав Джузеппе на карету.

— Бачу!

— Стій! — закричав Джузеппе, ударивши свого коня ногами.

Кучер і вухом не повів. Коні несли, мов ошаліли, карета гуркотіла, а позаду бігли прив’язані люди…

— Сакраменто! — зарепетував італієць. — Я вас зараз перестріляю!

Він вихопив пістоль і націлився.

Коні заіржали, віжки натягнулися, завищали колеса — і карета зупинилася. Пов’язані люди попадали в пилюку.

Карета була схожа на якусь хитромудро оздоблену скриню з дорогого дерева й міді. Всі дерев’яні її частини були вкриті тонкою різьбою й полаковані, то там, то тут виблискували позолочені брязкальця. Віконця були не тьмяні, слюдяні, а з справжнього скла.