Грає синє море

Щойно карета зупинилася, як дверцята розчинились, і з них визирнула товста червона пика.

— Пся крев! — зарепетувала пика. — Геть з дороги!

— Що він кричить? — запитав Джузеппе в Олександра.

— Що ти і я — собача кров.

— Сакраменто! — заревів Джузеппе. — Клюсику, скажи йому, щоб негайно вилазив зі своєї собачої буди, а як не хоче, то я його й там застрелю! А ще запитай, чому він людей мучить!?

— Геть з дороги! — репетувала пика. — Де моя варта? Заберіть з дороги цих збойників!

А варта якраз набігала. Вершники летіли на п’ятірку мандрівників.

Джузеппе вихопив ще одного пістоля.

Вихопили пістолі й Клюсик, і Йован.

— Графе, — не повертаючи голови, промовив Клюсик. — Ви мрієте, щоб цей народ вас поважав і йшов за вами в похід? Отже, виймайте пістолі.

Олександр промовчав на випад Клюсика, але пістоль вийняв.

Вони зовсім не збиралися стріляти. Те, що за графовою каретою бігли знесилені люди, обурило Клюсика, але він пам’ятав основне Петрове правило: не ув’язуватися в різного роду сварки.

Але саме в цю мить з карети гримнув постріл — і кінь, на якому сидів Джузеппе, захропівши, відскочив убік і впав на передні коліна. Та трієстинець, уже падаючи, встиг вистрелити з обох пістолів одразу. Він перевернувся, скочив — і лиш тоді всі побачили, як полетів через голову вбитого коня передній охоронець і як страшенно загорлав пикатий у кареті.

Супротивники натягли поводи й стали.

— Зброю — на землю! — наказав Клюсик. — Ну?

За репетуванням хазяїна карети нічого не було чути. Клюсик гарикнув:

— Тихо, а то стрілятиму!

Це подіяло одразу. Пан замовк.

— Ач, який слухняненький став! — сказав Яремко Клюсикові. — А то тільки й знав, що люд мучив!

— Зброю — на землю! — повторив Тиміш і вистрелив. Усі побачили, як вилетіла, вибита кулею з рук одного з охоронців карети, шабля.

— Слухаємо пана, — неохоче сказав передній вояк, який упав разом з конем на землю. Він відкинув шаблю вбік.

За ним те ж зробили й інші.

— А тепер вийміть з карети свого пана і перев’яжіть йому рану, — наказав Клюсик. — Хто він, до речі, такий?

— То є славнозвісний граф Лозовицький, пан Болеслав.

Поблідлого пана Болеслава винесли з карети. Куля трієстинця, попсувавши дорогий кармазиновий жупан славнозвісного графа, пробила рукав разом з рукою нижче ліктя.

— Хто вам дозволив, — звернувся Олександр до графа Болеслава, — отак поводитися з людьми?

— Круль Сигізмунд мені дозволив! — гордо відповів граф Лозовицький. — А оце бидло — то мої голдовники, то мої раби! Що схочу, те й зроблю! А всіляких збойників не питатиму!

— Шайтан! — аж заскреготів зубами Йован.

— Бестія! — вигукнув Джузеппе.

Рухом руки Олександр обірвав вигуки своїх товаришів. Пильно подивився на графа і сказав:

— Ваша поведінка не гідна християнина. Ви поводитеся гірше, ніж наглядач на галері чи кримський мурза…

— Я граф, а не мурза, а ви — збойницький ватажок!

— А я — граф Олександр Чорногорський! І мені дико бачити, що діється на цій нещасній землі під скіпетром короля Сигізмунда. Дивіться, коли б цей народ не викинув вас зі своєї землі!

— То не є народ! То є розбійники. Вони втікали на Запоріжжя!

— Розв’яжіть людей і підведіть їх сюди!

Двоє охоронців пана Болеслава підійшли до пов’язаних і почали їх підводити. Підвівся один — молодий, змучений, виваляний у пилюці. Він, хитаючись, ледве тримався на тремтячих ногах і водив у повітрі руками, мовби шукав опори…

— Пане, один хлоп не хоче підводитися, — пролунало позаду.

Джузеппе підбіг до охоронців графа Болеслава, які схилилися над тілом, розпростертим на землі. Це був хлопець років тринадцяти. Його очі були заплющені, губи міцно стулені.

Джузеппе дістав баклагу і, з зусиллям розкривши рота нещасному, влив йому трохи вина. Це допомогло. Хлопець розплющив очі, потім сів, спираючись на обдерті руки, і заплакав.

— Це — Трохимко Шимченко! — вигукнув Яремко. — За що це його?

Але Трохимко нічого не хотів бачити, він плакав, здригаючись усім тілом.

— Сеньйоре Олександре, — почувся голос Джузеппе, — третій чоловік — мертвий.

Клюсик відчув, що йому наморочиться в голові від страшенної люті. Щасливий зараз Петро, що лежить без пам’яті в лісовій хатині! Щасливий, що не бачить, якою стала Україна за три десятки літ його відсутності! Власне, вона й тридцять літ тому була такою ж — гнаною, гнобленою, нещасною. Мало їй турецьких наскоків, мало їй іншої біди, так ще й польські пани покатоличують її народ. Та він викине чужинців і об’єднається з Москвою!

— Ану, Йоване, відійди! — вигукнув Клюсик. — Я зараз йому в черево кулю зажену!

— Клюсику! — пролунав твердий голос графа Олександра. — Не чини самосуду.

— Та це ж звір, а не чоловік!

— Тимоше, я наказую!

— Мені Петро може наказувати! — огризнувся Клюсик.

— Петро сказав би те ж саме! — похмуро озвався Йован.

Олександр під’їхав на коні до мертвого, подивився, запитав:

— Як же це сталося? Він же біг…

— Не знаю, — відповів старший із бранців. — Нас тягли верстов з десять отак, а може, й більше…

— Як звали його?

— Данило Клименко, — підказав Яремко. — Я його знаю, у нього жінка й троє дітей лишилися.

— Четверо, — підказав старший з уцілілих.