Грає синє море

— За що ж вас так? — смикнувшись щокою, запитав Олександр.

— Не витерпіли панської сваволі. На Запоріжжя утікали… У нас багато хто тікає, бо несила. А коли піймають, то сам граф сідає в карету і тягає отак чоловіка по шляхах, аж доки той богові душу не оддасть.

— Так-так, — задумливо промовив Олександр, щось вирішуючи для себе. — Ваше село далеко?

— Та далеченько… Я сяду, а то щось ноги не тримають.

Олександр замислився. Щось треба робити з покійником. Не залишати ж його на шляху.

Клюсик сказав кілька слів по-турецьки. Олександр гірко всміхнувся і згідно кивнув головою.

— От що, — мовив він. — Ви, графе, йдіть додому пішки. І дякуйте богові, що ми вас отут не застрелили. У карету покладемо вашого хлопа, вами ж замордованого. І нехай кучер одвезе його в село. Ваші селяни поїдуть з нами — вони гідні бути вільними людьми.

— То є розбій! — верескнув пан Болеслав.

— Ще одне слово — і моя куля зробить отвір у вашому череві, пане граф! Встати! — заревів Клюсик. — Встати, коли з тобою говорить вільний козак!

Граф Болеслав, тремтячи, підвівся.

— Бігом додому! Бігом, бігом, пся крев! І щоб жодного слова супротиву! — крикнув Клюсик.

Товстий, переляканий польський граф біг, не озираючись.

Олександр сидів на коні й перебирав пальцями гриву. Не хотілося дивитися на ганьбу польського графа. «Ні, ми взялися не за свою справу, — подумалося йому. — Хіба не такі ж закони у будь-якій іншій європейській державі? Так чому ж я лізу переробляти ці закони? Ось буду султаном, тоді побачу, що воно таке: переробляти закони!»

Думки Олександрові перервав чийсь крик. Він підвів голову й побачив, як Яремко Ціпурина, стрибнувши з коня, побіг услід за графом Лозовицьким.

— Ти куди ото, малий? — гукнув услід Клюсик.

Але Яремко вхопив палицю і, махаючи нею над головою, почав щось гукати, захлинаючись од люті.

— Ану, назад! — гримнув граф Олександр.

— Та нічого страшного не станеться, — сказав по-італійськи Джузеппе. — Хай влупить кілька разів по литках. Дуже гарно впливає на характер. У нас у Трієсті аналогічний випадок був з одним вельми значним сеньйором — тільки він одержав по литках не за мордування селянина, а за те, що забажав кохання однієї прегарної доньї, отож місцеві хлопці й вирішили його провчити…

— А він, мабуть, досі ще жодного разу не був битий палицею, та ще й мужицькою, — реготнув Йован, і цей несподіваний сміх неприємно вколов графа Олександра.

Тим часом Яремко наздогнав графа Болеслава Лозовицького і вдарив його палицею по литках:

— Оце тобі, — плачучи, приказував він, — за дядька Данила, оце — за Трохима Шимченка, оце — за Максима… А оце — за Марійку! А оце — за мене! А оце — за тата й маму!

— Досить уже, хлопче! — гукнув Клюсик.

— Чого ви його захищаєте? — закричав Яремко у відповідь. — Він людину вбив, а ви кричите: досить! Я його вб’ю! Ось як піду в козаки та одержу шаблюку, то я йому зразу голову зітну! Або уб’ю з пістоля! Де мій пістоль? — згадав він і схопився за пояс.

Але Клюсик уже висмикнув пістоль з-за Яремкового пояса.

Джузеппе підбіг до малого, обняв, почав говорити:

— Молодець! Правильно! Треба убивати таких! Але це ти зробиш пізніше, як станеш козаком. А зараз нам треба їхати до Києва, — якщо влада довідається, що ми вбили польського графа, — то нам буде погано. Ти послухай мене! Ми з цим графом розправимося. Ще буде час, коли ми всі гуртом нагрянемо в село і посадимо графа на палю.

— І посадимо! — шморгнувши носом, відповів Яремко.

Очі Джузеппе й Клюсика були сумовиті й добрі. В такі очі не хотілося кричати щось образливе і зле.

Джузеппе з Клюсиком перенесли мертвого Данила в панську карету. Кучер цьвохнув батогом, і карета повільно рушила до села.

Тоді Клюсик різко обернувся до графських охоронників.

— А що з вами робити?

— Змилуйтеся! — попадали вони на коліна.

— Що скажете ви? — запитав граф Олександр у Максима та Трохимка.

— Лихі люди вони, — озвався Максим, старший із тих, хто вцілів: — Служки графські такі, що не приведи господи. Кати, а не люди.

— Ух, як я їх ненавиджу! — скреготнув зубами Клюсик і, тримаючи на прицілі одразу двох бранців, вигукнув: — Ну, кажіть мені зараз, ви хто? Поляки?

— Ні, не поляки! — захлипали охоронці.

— Ви хто — католики?

— Ні, православні!

— Щоб вас усіх чорти позабирали! Кому ви служите? Тим, хто катує земляків, одновірців? — вилаявся Клюсик. — Ану, підняти вгору руки! Я вам покажу, як своїх продавати!

— Клюсику! — застережливо вигукнув Олександр.

— Я на своїй землі! — одрізав Клюсик і вистрілив з двох пістолів у підняті руки…

Двоє графських охоронців завили від болю й закрутилися в пилюці.

— Йоване, давай пістолі!

Чорногорець кинув два пістолі в руки Клюсикові. Знову пролунали два постріли.

— Як твоє прізвище? — показав Клюсик пістолем на крайнього.

— Биченко.

— Отак. А твоє? — показав на другого.

— Олексієнко.

— А твоє?

— Скрипник.

— Що? — ревнули всі в один голос. — Ану вийди наперед!

Вийшов один з групи — високий, похмурий.

— То якраз він дядька Данила піймав для пана. І мучив! — гукнув Трохимко.