Грає синє море

Розділ п’ятий, у якому розповідається про Лейбу, його сон і про те, як він збувся

Надвечір турецька орта переправилася через Дністер. Та перед тим яничари ще заїхали у Лейбину корчму. Якби старий корчмар знав, скільки лиха принесуть йому оті відвідини, то він би ще звечора зібрав свої пожитки і втік би звідси світ за очі.

Після того, як пан Адамек утік, поранені татари, почекавши на сеньйора Гаспареоне та його союзників Ризу й Кадира і не дочекавшись їх, подалися в турецьку батуру[80] за кілька фарсахів звідси — там їм було безпечніше. Лейба, нарешті, вільно зітхнув і заходився знову наводити якийсь лад у своєму господарстві. Вчора так напрацювався, що ліг спати — і спав як убитий. Навіть гарний сон приснився.

Турки під’їхали до корчми галасливою веселою ватагою.

Корчмар виглянув з вікна і зрозумів, чому це вони такі веселі: взяли багато живого товару — дівчат.

— Ай-ай-ай! — скрушно похитав головою Лейба. — Бідні дівчата! Ай-ай-ай! Як це зараз їхнім матерям?

Він заглянув у кімнатку, де мала бути його донька Ривка, — і не побачив її там.

— Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме! — надтріснутим дзвоном задеренчав його голос. — Де Ривка?

Діти повискакували з тісної кімнатки і дружно відповіли:

— Ривка пішла до міста!

— Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме! Біжіть до міста і кажіть, хай не йде додому, бо буде біда! Ой, біда на мою голову! Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме, хай вона прийде, як турки поїдуть…

Тільки-но хлопчаки вискочили з корчми, як у двері затарабанили кулаками та кабзами шабель. Лейба вискочив, широко розчинив двері.

— Мерхаба![81] Мерхаба!

Корчмар забігав, ставлячи наїдки на столи.

— Горілку маєш? — запитав Селім.

— Маю, але ж коран…

— Не твоє діло, служителю Юди, говорити про це! Ти, гяуре, знай своє діло, а ми, правовірні, знаємо своє!.. Ну, швидше!

Корчмар дістав з десяток чотиригранних пляшок з прозоро-жовтуватою рідиною й почав ставити на столи.

— Чи здалеку їдуть лицарі? — запитав, мовби між іншим.

— Не дуже, — неохоче відповів Селім. Потім, пильно подивившись на корчмаря, запитав: — Один богданець утік із зіндану. Молодий іще, Йон Кодряну з села Миндри. Не бачив?

— Вей-вей-вей! Мої очі бачать тільки гроші! Та ще — мої клопоти. Тут багато різного народу буває, — ухилився од відповіді корчмар, а сам одразу згадав того, кого кілька днів тому мив, стриг, голив, одягав. — Та й… Та й звідки в такого розбишаки гроші? Чом би він заходив до корчми?

— Слухай, невірний, я тобі дам добрі гроші, — витяг з кишені гаманця Селім. — Скажи тільки правду!

Лейбині очі спалахнули, наче хто запалив у них по свічці, — але хутко згасли.

— Славний ода-баші, не мучте бідного корчмаря. Якби я хоч щось знав, то сказав би й без грошей.

В цю хвилину під вікном пролунав пронизливий свист. Потім загупотіло, загоготіло, заревло, зарепетувало.

Корчмар пополотнів і прожогом кинувся до вікна. Ще мить — і він уже стояв на колінах перед Селімом:

— Славний і хоробрий лицарю! Найхоробріший серед наймудріших, найшляхетніший серед найясніших! Твої яничари схопили мою доньку Ривку. Змилуйся! Накажи її відпустити!

— А вона в тебе гарна? — лихо всміхнувшись, запитав Селім.

— І-і-і! Погана, кривонога, бруднуля, нечупара, та ще й заїкається! — ридаючи, кричав корчмар.

— Скажи про Йона Кодряну. Ти його бачив?

Лейба закліпав очима і відповів:

— Я ж казав, ясний лицарю, що нічогісінько не знаю. Я можу тільки висловити здогад. Як на мене, то він уже, мабуть, на Січі. Їхали якісь вершники, взяли з собою якогось обірванця. Ну, яке мені до того всього діло? За вершниками ганявся султанський джасус, за отим обірванцем — ви… Ну, поїхали вони три дні тому на схід. Але ж я тут ні при чім… Я йому навіть їсти не дав, — збрехав корчмар. — Скажіть, хай відпустять мою доньку! Я вам золото дам. Я маю трішки, з кров’ю збирав, ясний лицарю, але дам, дам, дам! Тільки пустіть мою Ривку, мою донечку кохану!

Селім підвівся.

— Ну, ходім, я скажу своїм хлопцям… А ти біжи по гроші!

Селім вийшов надвір.

Двоє яничарів тримали за руки Ривку. Вона щосили виривалася й плакала. Було їй років шістнадцять. Густе чорне волосся обрамлювало її вродливе личко. Брови були, мов два ластівчині крила, тонкий ніс, маленький рот, а над усе — перелякані, чорно-матові, як згасле вугілля, очі.

Селім гарикнув:

— Пустіть негайно! Це — не здобич!

Один з яничарів — це був Сирик — вигукнув:

— Це наша здобич!

— Пусти! — знову гукнув Селім. І, обернувшись до корчмаря, кивнув: — Он йому дай гроші!

Сирик неохоче відпустив руку Ривки, і дівчина, плачучи, впала на батькове плече.

— Біжи звідси швидше! — сказав корчмар Ривці. — Біжи в свою кімнату та добре замкнися!

Лейба ще раз із жалем поглянув на криті вози, звідки виглядали дівчата-полонянки.

Старому корчмареві було по-людськи шкода цих дівчат і їхніх батьків, але для того, щоб викупити всіх їх, йому б не вистачило й десяти корчом… Він хутенько повів Ривку далі від турків, і раптом його зупинив пронизливий, схожий на ослячий, крик. Це кричав Абдуррахман Ешек.