Грає синє море

— Зінджир![82] — вигукував Ешек. Він біг від хліва і ніс у руках ланцюг.

Лейба похолов. Цим ланцюгом було закуто Йона Кодряну…

Розлючений Селім стрибнув до Ешека, вихопив з його рук ланцюг, кинув один тільки погляд на нього і підскочив до корчмаря:

— Так ти мене ще й обдурив?

Лейба вужем вився по землі, а Селім бив його й бив, аж поки той не зомлів…

Корчмар отямився за кілька хвилин після того, як турки переправилися через Дністер.

Корчмар намагався підвестися, але в голові страшенно гуло, боліло все тіло, наче з нього зідрали всю шкіру.

— Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме… — простогнав він.

— Ми осьде, тату, — озвалися діти. — А Гершеле скочив на коня і втік.

— Чому він утік?

— Його хотіли забрати замість того Йона, щоб привезти в батуру, розпороти живіт і кинути нутрощі собакам…

— А як же вас не позабирали?

— Ривка сказала, щоб її забрали! Вискочила з хатини і сказала: «Беріть мене, тільки дітей пожалійте!»

— Так де ж Ривка? — в передчутті біди простогнав Лейба.

— За-а-абрали турки!

Лейба схопився на ноги і, хитаючись, кульгаючи, спотикаючись, побіг до Дністра — за турками.

Діти, ревучи, побігли за ним.

— Лемеле, Мотеле, Хаїме! — обернувся батько. — Сидіть удома! Чуєте?

Діти зупинилися, а Лейбу ніщо не могло зупинити…

Розділ шостий, з якого читач довідається про вельми таємну і вельми важливу бесіду

— Прошу зайти, — вклонившись, мовив лаврський служка і прохилив невеликі, оббиті залізом двері.

Олександр кивнув головою і пішов за ченцем. За ним тінню — Клюсик.

У невеликій келії стояв біля столу сивий чоловік і дивився на тих, що зайшли.

— Добрий день! — низько схиливши голову й приклавши руку до серця, мовив Олександр. Потім став на коліно й поцілував простягнуту руку. Клюсик зробив те ж саме.

Йов Борецький уважно поглянув на Тимоша, потім на двері і запитав:

— Де Авдитор?

— Нема його з нами… — повільно відповів Клюсик. — Тяжко поранений у бою з ординцями. Отруєною стрілою.

— Треба, щоб він був у Києві, — опустивши голову, промовив Йов. — Може, київські лікарі допомогли б…

— Ми б не довезли його живим, — коротко відповів Клюсик.

— Тяжко було?

— Дуже… Ми втратили кількох людей. Петра й Адамка Квятковського тяжко поранено, Йона Кодряну вбито.

— Двох з названих тобою людей не знаю.

— Без них ми загинули б, — коротко одказав Клюсик. — А за Йона Кодряну треба відправити добру і славну панахиду. Ми з ним удвох знищили чотирнадцять ворогів нашої віри й нашого народу.

— Відправимо, — так само коротко відповів Йов Борецький. — Не можна забувати мучеників і героїв.

Він повернувся до Олександра і сухо сказав:

— З чим, сину мій, прийшов ти сюди? Скажи мені…

Олександр не відчув у мові Йова Борецького тієї теплоти, на яку чекав… Він безпомічно огледівся, де б сісти.

— Сідайте на лаву… Ось сюди, — так само сухо промовив Йов Борецький.

Олександр уважно вдивлявся в обличчя знаменитого київського митрополита, який вславився далеко за межами своєї землі мудрістю, політичною проникливістю й людяністю. Це ж він, знаменитий Йов, самовіддано і вперто бореться проти унії[83], сіє освіту на Вкраїні. Силами й стараннями преподобного Йова на Вкраїні відкриваються братські школи, а Київська — то є справді академія мудрості… А от його, графа Олександра, прийняв байдуже, хоч сам же наказав Петрові негайно доставити його в Київ…

Митрополит був невисокого зросту, чорняве волосся його густо помережане сивиною, сірі очі пильно дивилися на прибульця. Великі жилаві руки спокійно лежали на столі — цими руками можна добре кувати залізо в кузні й рубатися в бою…

— Знаю, сину мій, з чим ти прибув здалеку до Києва, — сказав Йов Борецький і очі його потеплішали, — та хочеться мені послухати твою розповідь з твоїх же вуст. Ти теж можеш взяти участь у нашій розмові, — перевівши погляд на Клюсика, додав митрополит. — Можете, сину мій, — це вже знову до Олександра, — говорити зі мною грецькою мовою чи латиною, по-турецьки чи по-польськи, по-французьки чи по-сербськи, арабською чи й німецькою мовою. Я вас зрозумію.

— Дозвольте моїм недостойним вустам узброїти себе для нашої розмови мовою вашого народу, — сказав Олександр трохи закучерявлено, і Клюсик навіть у півтемряві постеріг, як граф почервонів.

— Я радий слухати тебе, сину, — всміхнувся Йов.

— Звуть мене, преподобний отче, Олександром, графом Чорногорським. А при народжені назвали мене Ях’єю. Я — син османського султана Амурата Третього, онука великого Сулеймана Кануні та Роксолани-хуррем. До самої смерті батька я жив і виховувався у Трапезонті. Коли ж стало відомо, що батько помер, а на престол став мій брат Мухаммед Третій, ми втекли з Трапезонту. Моя мати пустила чутку, що я вмер од віспи. Темної ночі ми втекли з палацу на корабель — і через кілька діб плавання по бурхливому морю прибули до Болгарії.

Олександр витер піт з чола, притримав рукою щоку, що смикнулася.

— Продовжуй, сину мій, — тихо мовив Йов.