Грає синє море

— Польща зараз вважається могутньою державою, південні слов’яни на Балканах звертають сповнені надій догляди саме на неї, бо історією їй велено стояти муром на дорозі Османської імперії. І цей мур був би могутнім і незрушним, якби правителі Польщі зрозумій це. На жаль, вони цього не розуміють. Те, що українці щороку терплять від турецьких та кримських набігів, їх тільки радує, бо це послаблює народ, який не хоче полонізуватись і покатоличуватись. Отака, як бачиш, сину мій, підступна гра на два боки. А не розуміюсь вони того, що, послаблюючи свою південну частину, і послаблюють і всю державу — й самі ж ведуть її до розпаду. Адже саме через це — одразу після розгрому Османа — король Сигізмунд наказав обеззброїти козаків. Замість того, щоб гнатися за Османом аж до Стамбула і поставити Баба-Алі на коліна.

— Саме це я й мушу довершити! — похмуро мовив Олександр. — Король Сигізмунд, підписавши мирний договір з Османською імперією, ясна річ, не дозволить запорожцям, як своїм підданим, іти війною на Стамбул. Але цей похід необхідний! Я не підданий короля Польщі, я — султан Ях’я. І під приводом боротьби за владу, за трон, я поведу вільних козаків на Стамбул, щоб добити флот і армію Османської імперії. Ми повинні досягти успіху: хоч на десять — двадцять літ зупинити турецьку навалу. І я переконаний, що саме українці мусять бути зацікавлені в торжестві цього задуму і довести Хотинську війну до кінця, до розгрому військової сили Османської імперії на Чорному морі. Бо, — Олександр зробив невеличку, але значущу паузу, — українській людності є за що боротися і всередині Польської держави. Якби не потреба щороку відбиватися від турецьких та ординських нападів, то козаки давно б уже разом з сіромою визволили Україну з-під влади польських королів і возз’єдналися з Росією!

— Я радий, сину мій, що твої думки збігаються з нашими, — повільно мовив Йов. — Ти не живеш на Україні, але ти знаєш, що тут відбувається, і я ціную твій розум і твою спостережливість. З одного боку, весь час пильнуй, щоб на тебе турки й татари не наскочили, а з другого — щоб поляки не задушили. Скільки світлих умів наших погинуло в боях, не нашими стало… Зодчі й ремісники в Османській імперії — звідки вони? З України. Чи північніші брати наші — литвини. Медики, філософи, географи в Європі — хто вони? Українці. Запитай на будь-якому галеоні, що возять з Нового Світу іспанцям та португальцям злото, чи є там українці — й почуєш: є! Що таке нині Україна? Польське подвір’я. Ми не маємо права зватися людьми, ми мусимо перекидатися в католицтво, спольщуватися — і лише тоді нами будуть задоволені. Чим же це різниться від політики Османської імперії, від політики тих, хто несе по світу зелені знамено мусульманського пророка?!

— Знаю й це…

— Мало знати! — аж скрикнув Йов. — Зараз ми мусимо всі боротися проти найпідліших кайданів — унії. І папа Римський, знаючи наше становище, не допоможе нам бити турків, він їм, навпаки, допоможе, щоб ми ще дужче ослабли й піддалися під владу його і польських королів… Що їм сльози всієї Європи, якщо на цих сльозах, пролитих османами, вони будують свою політику? О, ця унія! Це — як павутиння душі. Під машкарою вічної унії, себто спілки, єднання, навіть любові, вони силкуються прищепити нашим людям ненависть до своєї віри, мови, слави. Католицтво впроваджується всіма засобами. Польські королі та ксьондзи мріють про той час, коли всі українці та наші брати з Білої Русі забудуть про те, хто вони. А здійснивши це з нами, візьмуться за росіян, спробують знову здійснити те, що не вдалося десять літ тому. Зараз вони думають, залагодивши справи з Османською імперією в такий спосіб, що турки не загрожують власне Польщі, а загрожують Україні, взятися за нас іще з більшою силою. А коли який сарака заїкнеться про волю й незалежність, одразу ж його затюкають філозопи з Варшави і Кракова, та вже розвелося чимало й доморощених, продажних, які, бач, ізвідкись узяли, що без корони Сигізмунда ми будемо негайно завойовані чи Туреччиною, чи Кримом, чи ще кимось…

Йов Борецький поклав руку на стос книг, пильно придивився до них, ніби вперше побачив, і його обличчя посвітлішало, сірі очі під крутим лобом налилися світлом.

— Бачиш, сину мій, оці книги?.. Поки що це — наймогутніша наша зброя. А про це мало хто знає. А в цих книгах — ідеї, що закликають до єдності Києва й Москви… Сила шаблі — то минуще. А сила розуму — вічна!

— Шаблі не буде — ніяка книга не врятує, отче, — глухо озвався Олександр. — І книги горять…

— Ще й як горять! Ще й на яких вогнищах! — Йов Борецький узяв у руки книжку, погладив її, розгорнув. — І все ж горить не книга, а тільки пергамент. А думки не горять… Скільки мала фортець-кам’яниць наша земля, а чи тільки від них її слава? А от у простих темних келіях світоч науки на землі нашій ми знов запалили, світоч, погашений навалою Чінгісхана та Батия… Братські школи наші — слава наша й майбутнє наше. Ось книги, вже випущені нами… Це — зброя!