Грає синє море

Настала тиша. Усміхнувшись сам до себе, Йов знову погладив рукою стос книг. І одразу ж, без будь-якого переходу:

— Ти зараз дуже потрібен нам, Олександре Чорногорський. Ми все в деталях обдумали ще до твого прибуття.

— Спасибі, отче, — сказав Олександр, підвівшись. — Ваша прихильність і розуміння вами всіх обставин надасть мені сили…

— Я не воїн, ти це знаєш, — промовив Йов Борецький, — та хотів би почути від тебе, як ти практично плануєш свій похід.

— Думаю, що найліпше розповів би про це Авдитор. Але ж — ви знаєте, що з ним…

— Тоді дозвольте мені, — озвався Клюсик. — Петро ознайомив мене з своїм планом і передав карту.

Тиміш вийняв з кишені складену увосьмеро карту, розгорнув її й почав:

— Петро виходив з того, що нам необхідно мати п’ятнадцять тисяч воїнів, яких розмістимо на трьохстах чайках. Виходив він і з того, що якщо західні держави навесні наступного року одночасно з нами почнуть тривожити Османську імперію з півдня, тоді може вийти ось що… — Клюсик дістав гусяче перо і почав показувати ним на карті: — Козацький флот іде від Очакова до Трапезонта. Беремо Трапезонт, громимо флот, визволяємо бранців…

Борецький схвально кивнув головою.

— Далі йдемо на Синоп. Беремо. Визволяємо бранців. Якщо вдасться захопити хоч кілька галер, — візьмемо. Вони нам згодяться для штурму Стамбула. Петро вважає так: ми з тиждень дрейфуємо в морі, аби турки подумали, що на цьому весь наш похід закінчиться. І саме в цей час ми шлемо до Стамбула невелику частину свого флоту — п’ятдесят чайок. Турецький флот кидається в погоню… Ну, у відкритому морі ми його оточуємо з усіх боків, знищуємо… По тому — шлях на Стамбул вільний…

Клюсик закінчив коротке пояснення плану Петра Скрипника і дивився на митрополита, чекаючи на його слово. Митрополит мовчав. Нарешті підвів голову, пильно подивився на Клюсика.

— Аудиторові, напевне, добре відомо, що кілька літ тому такий же захід здійснив Сагайдачний? Але ж Османська імперія стоїть!

— Османська імперія тоді мала величезну силу. Тепер сила не та. І султан Мустафа — це не султан Осман.

— Так-так-так, — мовив ніби сам до себе Йов. — Десь так само думали й ми… А тепер ще одне запитання, — повернувся до Ключика. — Що робитиме ваш флот після Синопу? Буде в морі цілий тиждень?

— Напевне, — кивнув головою Тиміш.

— А чи не думав Авдитор про можливість, щоб після Синопу одразу піти на Кафу? Якщо вдасться розбити турецький гарнізон у Кафі, визволити бранців, зруйнувати порт, — то це дуже послабить турецький вплив у Криму й допоможе Мухаммеду-Гераю та Шагіну-Гераю скинути хана Джанибека. А ми зараз допомагаємо Мухаммеду й Шагіну.

— Це добре, — сказав Клюсик, — але чи вистачить у нас сили?

— А чому ви не думаєте про донців? Адже вони могли б вам добре допомогти. Вдалий спільний похід не тільки завдасть удару Османській імперії, він ще може стати й найкращим приводом до возз’єднання з Росією. Наша людність побачить на прикладі, яка велика сила — єдність двох народів.

— Я ще не знаю, чи погодяться донські козаки взяти участь у спільному поході. Ось одужає Петро — дай йому, боже, здоров’я! — і тоді ми все це докладно обговоримо на Січі з Недайборщем.

— А що обіцяють європейські держави? — повернувся Йов до Олександра.

— Слів багато, — похмуро промовив Олександр, — але конкретного поки що нічого. На жаль, я без війська не така значна сила, щоб…

— Що ж, це погано і для них, і для нас… Я ще раз пошлю своїх людей до правителів християнських держав з ідеєю, що потрібно допомогти султанові Ях’ї сісти на престол… До речі, тільки так ми й трактуватимем цей похід — як похід Ях’ї з метою сісти на свій престол у Стамбулі. Тоді Сигізмунд матиме претензії до Ях’ї, а не до козаків…

Митрополит підвівся, пройшов по келії. Подивився на Олександра, з жалем промовив:

— Шкода, шкода, що не Сагайдачний очолить цей похід. Тоді б ми завдали непоправного удару усім оцим тиграм… Ну, та будемо сподіватися на милість божу. План треба обдумати до кінця — разом з Авдитором, якщо виживе, і з Недайборщем. Але — щоб цілковита таємниця! Хай навіть козаки думають, що нам потрібен Стамбул для того, щоб султан Ях’я сів на престол, повернувся в лоно ісламу, щоб його визнало й турецьке військо, й мусульманське духовенство. Ви, сину мій, повинні подумати над оголошеннями для турецької людності, що коли ви візьмете владу, то дасте пільги простому народові, всім мусульманам і християнам, обмежуєте владу шейх-уль-ісламу та дервішських орденів, ліквідуєте яничарство, ліквідуєте ісламський фанатизм… Ви, сину мій, повинні підкреслити, що Османська імперія мусить вийти на шлях миру і справедливості… Ви не зможете здійснити це, тому й не сядете на престол, але зерно, посіяне вами, проросте. Нас із вами, сину мій, тоді вже не буде на світі, але буде Туреччина, буде об’єднана з Росією Україна, яка приборкає тигрів, — і тоді згадаються ваші слова, і нові правителі почнуть здійснювати те, до чого ви закликаєте зараз, на початку сімнадцятого сторіччя… Ви дуже рано народилися, але ліпше рано, ніж пізно!

Зупинився, мов коня поставив ставма. Потім запитав:

— Так що дорога була важка?