Грає синє море

Вже аж потім, як зовсім отямиться, він збагне, що назву дав найточнішу. Справді, біля його постелі сиділа Марійка й дивилася на нього, і благала долю, щоб він жив, і не сміла сподіватися, що він гляне на неї й осміхнеться…

А він глянув на неї, а потім осміхнувся — самими очима, самими зіницями. І хоч був він ще страшенно кволий, хоч життя в нього ще висіло на волосинці, хоч, власне, й життя того лише жевріла іскрина, яка ось-ось могла згаснути, — Марійка подумала: «Житиме!»

Подумала і одразу злякалася, почала подумки відганяти всі вроки, які могли впасти на його долю та на його життя.

А все ж підказало їй серце: житиме! Не могла навіть вимовити це слово, воно зблисло своєю суттю десь у глибині свідомості і вже не хотіло згасати. Вона дивилася на Петра, боячись навіть усміхнутися, щоб не потривожити його.

Петро довго дивився в туман, у невідомо що — день чи ніч, в життя чи смерть, — і побачив у цьому тумані спершу дві зірки, а потім і її, Марійку. Він не думав, чому вона тут, біля нього, не думав про те, що лишив її в корчмі у Лейби. Він бачив її й радів. Наче вона все життя повинна була бути з ним, біля нього, при ньому. Відчув, як ниє ліве плече, і зрадів цьому болю-ниттю, бо згадав, як Марійка витягала зубами стрілу. Він хотів підняти праву руку, щоб помацати, чи й справді цієї стріли немає, але рука не слухалася, відчув, що вона дуже важка.

Він спробував щось сказати, але язик ще не слухався його. Марійка зрозуміла, що він хотів попросити, обережно взяла його обважнілу руку й поклала на поранене плече. Він відчув, що воно вже перев’язане ганчірками. Ні, то були не ганчірки, а чарівні завої, покладені її руками — і він з вдячністю всміхнувся дівчині…

— Дай во-о-ди! — прохрипів.

Не тому, що так страшенно хотілося пити — хоч у роті й справді пересохло, — а жадав, щоб вона зрозуміла його, почула його слова. І сам хотів почути свої слова…

Вона поволі-поволі, як у казці, як уві сні, підвелася, пішла в темряву, і він не міг простежити поглядом за тим, як ішла вона, бо ще не міг повернути голови. Її довго-довго не було, десь майже в нескінченності щось брязнуло, щось хлюпнуло, потім почулися кроки — і ось вона, Марійка, знову з’явилася перед ним. Корець з холодною водою запах свіжістю біля обличчя. Та він не міг не те що підвести голову, не міг навіть нею поворухнути, і тоді побачив: Марійка взяла корця, піднесла до своїх вуст, відпила води, а тоді нахилилася над ним. Відчув на своїх вустах її холодні вологі вуста — вода увійшла йому в рота просто з її вуст.

Поглядом він попросив: ще! І вона знову напоїла його.

Петро лежав, розкинувшись на постелі, здавалось, уся вага світу навалилася на нього, і навіть рука, що лежала на лівому плечі, давила… Та от випив два ковтки води і відчув, що йому стало легше.

Пан Адамек, пересилюючи біль у пробитому двома стрілами тілі, підвівся на однім плечі й здивовано дивився, як Марійка напуває водою Петра Скрипника.

І він позаздрив Петрові, захотілося і йому бути отак пораненим, як оцей козак. І не потрібен йому ніякий «паніс бене мерентіс», а потрібен один-однісінький ковток живої води, такий ковток, яким нагородила Петра Марійка…

Він упав на ліжко, одвернувся до стіни й застогнав.

— Пане Адамку! — почув здалеку голос дівчини. — Вам погано?

І, втрачаючи свідомість, плинучи на каламутних хвилях у липкий сон, він прошепотів:

— А дзісь мам хмурем на чоле…[90]

Марійка усе зрозуміла б, якби її думки зараз не були біля Петра. Вона дивилася на нього, каганець осявав його обличчя, на своїх вустах вона відчула крапельки води і облизала губи, їй хотілося, щоб ці крапельки розквітли в ній зеленим життям, рожевим квітом, блакитною мрією, на яку вона ще ніколи не насмілювалася, не наважувалася…

І ще вона зрозуміла: якщо раптом Петро помре, то й їй немає для чого жити на світі.

Розділ дев’ятий, у якому надто багато стрілянини

Джузеппе і Йован перезирнулися й підняли свої пістолі, готові до стрільби.

— Вони десь тут, — кип’ятився пан Сулятицький. — Може, в оцій бузині…

І він вистрелив у кущі.

— Сакраменто! — ревнув з кущів італієць і вистрелив просто в пана Сулятицького.

І сталося диво — Джузеппе, той самий Джузеппе, який, якщо вірити його правдивим оповідкам, переміг навіть сотню ворогів у Алжірі, не влучив.

Пролунав постріл з другого боку, де ховався той ворог, якого поляки називали сеньйором. Куля прохурчала під самісіньким носом Джузеппе, обсмаливши його вуса.

— Сферра![91] — лайнувся сам на себе Джузеппе, лютий за те, що допустив, аби йому обсмалювали вуса кулями. — Сордідецца![92]

— До стіни! — скрикнув той чоловік, якого пан Сулятицький та його компаньйони називали сеньйором. — До стіни, там вони нас не дістануть! — верескнув він і стрибнув до стіни. І вчасно, бо куля Джузеппе вирвала смужку із його штанів. Але то була тільки подряпина — трієстинець це одразу зрозумів.

Не спускаючи очей з ворогів, Джузеппе швиденько перезаряджав пістоль.