Грає синє море

Тепер головне для хлопця — проскочити Хрещатий яр. Побачив поперед себе тіні кількох людей, метнувся убік, потім перестрибнув рівчак, схопився за якісь кущі, подряпався на гору.

А сеньйор Гаспареоне не відставав. І коли Яремко озирнувся ще раз, то побачив, що той сеньйор уже не сам, з ним біжать іще якісь люди, а навпереріз вискочило ще кілька тіней.

Яремко заметався, мов у пастці.

Почулося кінське хропіння. Хтось учвал мчав йому назустріч.

— Пугу! — почулося попереду. — Кого це нечиста сила носить?

— Дядьку! — кинувся Яремко до вершника.

— Тпру! — натяг вершник поводи.

— Дядьку! Рятуйте! Виручайте! За мною лихі люди женуться!

— А ти втікай та й усе!

— Дядьку, наших людей обступили ляхи і ще якісь…

Козак був веселий і молодий, його вусики стирчали, як у таргана, а очі блищали, мов після доброї чарки оковитої. Від нього пахло димом, морем і степом…

Він нахилився до Яремка.

— Давай до мене! Зараз помчимо виручати! А тих гадів примусимо фуга самотем петере![94]

Його руки легко підняли хлопця.

— Ого! Який ви дужий! — радісно вигукнув Яремко. — Та ще й латиною… Як Клюсик або мій брат Мусій Ціпурина.

— От чорт! Я саме Клюсика й шукаю. Веди мене до нього! Він там? — кивнув головою в бік пострілів.

— Ні, в Лаврі. Йому треба сказати, щоб виручав наших людей! Там на них напало п’ятеро чи шестеро!

— До Лаври далеко?

— Як пішки, то ще є…

— А як екво вегі?[95]

— Що?

— Ну, конем, верхи!

— Верхи — недалеко.

Козак повернув коня назад, і вони помчали дворами, городами та провулками на Печерськ, до Лаври.

А сеньйор Гаспареоне, пробігши ще кількасот кроків, нарешті зрозумів, що хитрий хлоп’як од нього таки втік.

— Клятий гяур! — аж заскреготів зубами сеньйор Гаспареоне і гримнув на своїх поплічників: — А ви чого стоїте? Ану, всі назад!

…Уже зовсім стемніло, а Йован з Джузеппе відстрілювалися від супротивників. Міська охорона під командуванням польського ротмістра не поспішала на виручку — надто часто в ту пору в Києві лунали постріли по темних завулках. Але опівночі ротмістри з вояками об’їздили головні вулиці й вигукували:

— Всі люди можуть спокійно спати! Влада береже спокій!

Майже скрізь через кожні дві години вигукували охоронці спокою:

— Уже така-то година по півночі! Добрі люди, відпочивайте без печалі та боязні! У Києві панує тиша, спокій і закон!

А вранці на цих же вулицях були людські трупи, пограбовані житла…

Так було й цього разу. Варта не поспішала.

Трієстинцеві й чорногорцеві було нелегко. Кілька куль пробило їхній одяг, у Джузеппе з руки текла кров, однак і ворогам дісталося.

— Здається, одного підстрелили, — прошепотів Йован і моргнув широкою бровою.

— Браво! — озвався Джузеппе.

Ще за кілька хвилин трієстинцеві вдалося дістати-таки одного з нападників, він вцілив у плече панові Влодзімежеві.

— Шкода цього панка, — пробурчав Джузеппе. — Він з-поміж них найбоягузливіший.

— Хай знає…

— Тримайся, Джованні, доки наші не прийдуть! — повторював Джузеппе, не підпускаючи пострілами ворогів. — Треба цих іродів половити й допитати… Бо це не просто якісь панки. За ними ховається сеньйор Гаспареоне.

Підмога прийшла раніше, ніж на неї сподівалися. Спочатку вулицею, стріляючи з пістолів, проскакало кілька вершників. Потім почулося тупотіння ніг за муром.

— Сакраменто! — вилаявся Джузеппе, виявивши, що вороги повтікали. — Та якби я знав, що вони повтікають, я б їх не тримав так довго біля себе.

— Я ж тобі казав, що треба перестріляти та й… — пробурчав незадоволений Йован.

За Якихось півгодини Йован та Джузеппе разом з козаками сиділи в одній з келій Лаври.

— Для нас ясно ось що, — мовив Клюсик. — На графа Олександра полюють. Хто? Ми здогадуємося.

— Не будемо гадати! — перебив Клюсика Олександр. — Поки Петро не видужає, не витикатися за лаврські мури!

— Чи ще видужає? — засумнівався Йован.

— Сакраменто! — вибухнув Джузеппе й грюкнув кулаком по столу. — Він неодмінно видужає! П’єтро — це камінь, як казали греки, сакраменто!.. У нас у Венеції сеньйора Клаудія вилікувала була одного незрівнянного сеньйора на ім’я П’єтро, якому груди пробило басурманським ядром. Вона врятувала його своїм коханням! Ви не дали мені розповісти про це тією своєю стріляниною з польським графом-бовдурем! Так я можу зараз розповісти, з подробицями, — він ворухнув вусом у бік Яремка: — Ой, який же ти, Джереміє, гарний хлопчик! Збігай-но на вулицю та подивись, чи є на небі зорі й місяць, а то як я почну розповідати, то Джованні почне на мене сердитися…

— Нікуди Яремко не піде, — сказав Олександр. — І Йован не буде сердитися, бо ти помовчиш хоч на цей раз! — Він перевів погляд на хлопця: — Ось кому треба сказати спасибі! Перший раз, Яремку, ти виручив нас у Ямках, привівши козаків Єфтимія Петруніна, а вдруге — зараз. Коли б не ти, то Джузеппе міг би вже ніколи не розповісти нам про сеньйору Клаудію.

— Це ж чому? — не зрозумів Джузеппе.

— Язика б кулею відбило!

— Сакраменто! — загримів обурено Джузеппе. — Коли б я був поляк, то за ції слова викликав би вас на герць!

— Так це не я виручив, — промовив Яремко. — Це отой кумедний дядько, що все латиною зі мною говорив!