Грає синє море

— Диви, яке розумне! Митрополитом колись буде.

Яремко закрутив головою: не хочу.

— Я знаю, — нахилився над хлопцем Олександр. — Він хоче на Запоріжжя! Йому хочеться бути козаком, а не папою чи митрополитом.

— Хочу козаком!

— Тоді їж оцей шмат м’яса, бо козаки повинні бути дужими!

— А як з’їм, то… — у Яремка аж під серцем замлоїло.

— То візьмемо з собою на Січ!

Розділ десятий, що оповість про різні несерйозні речі, які чомусь привиджувалися козакові Тимошу Клюсику

— А мені, холера, весь час здається, ніби хтось цілиться мені в спину, — мабуть, уже втретє за сьогоднішній день мовив Клюсик.

— Відчепись із своїми розмовами, — сердито озвався Недайборщ, — продовжуючи смоктати свою незмінну люльку.

П’ятнадцять козаків, які супроводжували Карпа й Тимоша, мовчки їхали позаду і про щось розмовляли між собою. Степ був голий, тільки де-не-де на обрії виникали байраки.

Козаки їхали на Дон — до отамана Єфтимія Петруніна. Про мету цієї поїздки знав тільки Клюсик. Карпо вже давно звик до того, що Клюсик далеко не про все, що знає, оповідає іншим, у тім числі і йому, тому й не ображався за це, і ні про що не розпитував.

Тиміш не віз ніякого листа. Все, що треба сказати, скаже усно. Прохання полягало в тому, що навесні запорожці збираються в похід на турка, — отже, потрібна допомога, потрібно десять тисяч донських козаків для бойових дій проти турецького флоту. Йшлося про логічне завершення Хотинської війни, про остаточний розгром флоту Османської імперії на Чорному морі, про спільні дії при взятті Трапезонта, Синопа, Кафи і Стамбула. Похід готувався таємно, отже, про нього ніхто, крім п’яти чоловік: Олександра, Йова Борецького, Єфтимія Петруніна, Клюсика та Скрипника, не повинен знати. Навіть Недайборщ довідається про все тільки після того, як його оберуть керувати морським походом. Так вирішив Борецький, так вирішив і Петро Скрипник, який ще й досі лежав у темній хатині в Лозовицькому лісі, поволі одужував і з паном Адамком цілими днями різався в карти.

Перед самим від’їздом на Дон Клюсик побував у Лозовиках, побачився з Петром. Скрипник уже ходив, хоч і був ще вельми слабкий. Щоправда, в очах так само світилися розвага й мудрість, як і колись. Він сказав Клюсикові, що переговори з Петруніним повинні вестися сам на сам, ніяких паперів про це залишати не потрібно, ніхто, навіть з найближчого оточення, не повинен знати про суть розмов. Щоб задовольнити цікавих, — а такі будуть передусім серед найближчого оточення Петруніна, — треба сказати, що обговорювалися деталі можливого походу на Кавказ. Не домовилися про поділ здобичі, і тому переговори обірвалися, а чи відновляться вони пізніше — ніхто не знає.

…Степ стелився попереду, мов величезна долоня ратая. Тільки ніхто тут не проходив з плугом. Усе ходили з мечами та шаблями, і більше тут крові людської пролито, ніж дощів.

Передній козак повернув назад і чимдуж поскакав до групи, що супроводжувала Недайборща й Клюсика.

Клюсик не питав ні про що, всі знали, що головним у цьому загоні є Недайборщ, і тільки Карпові було відомо, що і він, і його невеличкий загін супроводжують Тимоша.

— Що там таке? — гукнув Карпо.

— Татарські сліди, — коротко відповів козак.

Карпо знову прикурив люльку і, поглянувши на Клюсика, пришпорив коня. З’явилися татари — то це недобре. Не так важливо, скільки слідів виявив зорець. Головне: вони тут є!

Невеличкий козацький загін швидко їхав осіннім степом. Віяв холодний північний вітер, продував козаків до кісток, та холоду вони зараз не відчували. Непокоїла думка, що от-от з-за обрію може вискочити сотня ординців — і тоді не врятують ні пістолі, ні швидкі коні, ні відвага…

До вечора один з козаків, від’їхавши убік, виявив ще кільканадцять слідів, але самих татарів не зустріли.

Уже починало темніти, вільніше дихнулося кожному з козаків: ще якась година їзди — і вони будуть у розташуванні війська Петруніна. І тут сталася затримка.

Напереріз козакам біг невідомий. Карпо дав наказ зупинитися.

Кілька козаків спішилися, підбігли до невідомого — худющого, вимученого, забрудненого грязюкою. Він щось кричав, але жодного слова не можна було зрозуміти.

— Якийсь німий чи божевільний, — сказав один з козаків, які підвели невідомого до Недайборща.

— Хто такий? — суворо запитав Карпо, вийнявши люльку з рота.

Невідомий щось забелькотав, але нічого не можна було зрозуміти. Він показував на мигах, але важко було розібрати, що він хоче сказати. Нарешті опустився на землю і пальцем написав великими літерами просто по примерзаючій грязюці біля калюжі: Азов.

— Утік з Азова! — зрозумів хтось із козаків і перепитав: — Гей, дядьку, ти що — втік з Азова?

Але чоловік не зрозумів запитання. Він знову показав пальцями, як він утікав, пальці його бігли то в один бік, то в другий. Він, певно, показував, що довго блукав по цьому степу, доки не заблукав… Потім невідомий почав показувати, що хоче їсти, і коли один з козаків вийняв сухаря, вихопив у нього сухаря з рук і вп’явся зубами в твердий, хрусткий окраєць…